Роман Сербин - Боротьба за історичну пам'ять українського народу

Своєрідні погляди про минувшину мали селяни. Їхня історична пам'ять зберігала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективізацію і голодомор. Багато з них сподівалися соціального та національного визволення від німців. Але гітлерівці не розпустили колгоспів і не дозволили організувати українську державу, та й поводилися із селянами не краще сталінців. Вповні розчарувавшись в німецькому "визволителеві", селяни не мали іншого виходу, як погодитися на повернення "свого" "визволителя". Червона армія несла на своїх плечах сталінський режим, але в тій самій Чевоній армії були їхні чоловіки, батьки й сини. Треба було миритися з реальністю й відсувати в забуття неприємні спогади знущання "своєї" влади. Альтернативна пам'ять недавньої та дальшої історії на селі могла зберігатися лише на індивідуальній чи родинній базі.

Для західно-українських земель війна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами втішалася підтримкою локального населення до початку п'ятдесятих років. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про "вітчизняну війну", то її могло бачити лише у боротьбі Української Повстанської Армії, а не Червоної армії чи каральних загонів НКВС, — але такої термінології ніхто не застосовував. Національне свідоме населення Західної України вкладало боротьбу УПА в довговікову історію змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютішим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так і радянську.

Від воєнного до горбачовського періоду вододіл в українській історіографії проходив між пропагованою радянською та забороненою традиційною українофільською інтерпретаціями. П'ятдесят п'ять років радянський режим закріплював свою версію воєнної історії науковими виданнями, шкільними підручниками, музеями, пам'ятниками та державними святами. Ця версія і стала колективною пам'яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подій режим переслідував як антидержавницьку пропаганду, і воно могло зберігатися лише на приватній базі. Воно вирине на публічну арену щойно після повалення Компартії та її монополії на історичну правду. Головне протиставлення двох поглядів завжди полягало в інтерпретації відношення російської держави як царської, так і радянської, до українського народу: в одному варіанті російська держава завжди відігравала позитивну ролю, в другому — негативну.

Коли закінчилася війна, воєнна пропаганда мусіла відійти на задній план. Вона була потрібна для мобілізації країни в боротьбі із зовнішнім ворогом. З внутрішніми ворогами в мирний час комуністичний режим міг дати собі раду старими репресивними засобами. Продовження звеличання війська в мирний час могло стати навіть небезпечним для партійного контролю над державою. Все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати "Праздник Победы" і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі. Перший "Праздник Победы" Радянський Союз святкував 9 травня 1945 р. Цей "перемоги день, що дав нам Маршал Сталін", 13як писав М. Рильський, святкував і Київ. Було справді чому радуватися: врешті українські бойовики перестали гинути на далеких європейських фронтах. Але українці, які прислуховувалися до того, що діялося в країні, не могли не помітити, що радянські війська продовжували війну проти УПА в Західній Україні… Та не могли тішити українців сталінські подяки. Під час кремлівського прийому 25 травня 1945 р. на честь командувачів військами Червоної армії головнокомандуючий підняв тост за здоров'я російського народу, "найвидатнішу націю" і "керівну силу Радянського Союзу", народу з "ясним розумом, стійким характером і терпінням". Сталін дякував російському народові, який "вірив у правильність політики свого уряду", хоча цей уряд зробив "немало помилок" у провадженні війни. Довір'я російського народу сталінському урядові "виявилося тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом". 14Офіційне вивищення російського народу не віщувало нічого доброго українському народові, якому Компартія не довіряла за те, що він перебував під німецькою окупацією. Не менше промовистим був тост 25 червня в Кремлі на прийомі на честь учасників параду Перемоги. Сталін запропонував випити "за людей, яких вважають "ґвинтиками" великого державного механізму, але без яких ми — маршали і командуючі фронтами та арміями — говорячи грубо, і біса не варті". 15Для Сталіна й для Компартії, багатомільйонове військо було лише машиною "ґвинтиків" — себто інструментом перемоги, а не переможцями. Для "ґвинтиків" питання про визволення недоречне.