Роман Сербин - Боротьба за історичну пам'ять українського народу

Запоруку перемоги Ярославський бачив у єдності радянського суспільства: "І тим скоріша та повніша буде перемога, чим тісніше злютуєм велику сім'ю народів СРСР довкола нашої великої, славної комуністичної партії більшовиків, довкола її розумного вождя, голови радянського уряду — товариша Сталіна". Сталінський ідеолог визнавав невідкладним завданням партії двовекторну консолідацію радянського суспільства: злиття багатонаціональної імперії в нерозривну цілість та прикріплення цієї маси ґвинтиків до партійного керівництва. Міжнаціональне зближення мало здійснюватися довкола російської нації. З цією метою було використане повернення до російського націоналізму, розпочате в середині тридцятих років звеличанням російської історії. Як приклад попередніх успішних війн з чужоземними завойовниками Ярославський нагадав боротьбу з Лівонським орденом 1242 р., з Наполеоном 1812 р. та з німецькими окупантами України 1918 р. Російський характер радянської держави буде посилений під час війни відновленням російської військової традиції та реабілітацією Російської православної церкви.

Кремлівський погляд на війну зобов'язував усю радянську імперію, і в тому дусі мало вироблятися й "українське" сприйняття подій. В Україні стаття Ярославського з'явилася 24 червня мовою оригіналу в російськомовних газетах (київська "Советская Украина", харківське "Красное знамя" тощо) та в українському перекладі в україномовних часописах (київський "Комуніст", чернігівський "Більшовик" та інші). Українська преса передруковувала багато матеріалів про війну з московських джерел, а у власній продукції підбирала такі загальні теми, як героїзм Червоної армії, патріотичний порив радянських громадян, лояльність "соціалістичній вітчизні" та її "геніяльному вождеві" тощо. Коли йшлося про суто український матеріал, то його представлялося не інакше, як у дусі зближення з російським світом. Українські редакції старанно дбали про вияви вірності й відданості радянській імперії і сталінському керівництву.

Для вияву і тим самим пропагування "української відданості" спільному воєнному зусиллю була запрягнена українська інтелігенція, головним чином українські поети. Третього дня війни у "Правді" з'являється українською мовою вірш Павла Тичини "Ми йдем на бій!", у якому поет заявляв:

"Ми переможем, в нашій бо землі

І правда, й сила, й Сталін у Кремлі".

День пізніше та сама газета друкує вірш Максима Рильського "Слово Гніву" з рядками:

"Ми — сталінська, непереможна сила,

Ми — заповіт священний".

Ці та інші вірші в тому самому дусі відданості сталінській партії і міжнаціональному єднанню передруковують українські газети. 4 липня "Літературна Україна" друкує вірш Рильського "Великий Радянський народ":

З полів України, з грузинських садів,

З російського поля, з казахських степів

Росте-виростає гартована рать,

Ніколи нікому її не зламать!

Газета повідомляє, що вже вийшла у світ "збірка поезій, присвячена великій вітчизняній війні" з символічною лозунговою назвою "Пощади ворогу не буде!".

Не відставав від поетів український світ науки. На четвертому дні війни загальне зібрання Академії Наук УРСР прийняло резолюцію на підтримку "священної вітчизняної війні за цілість держави, за політичну незалежність, за честь і свободу". 4Наступного дня в переповненому Оперному театрі відбувся масовий мітинг столичної інтелігенції, який вислухав промови відомих діячів української культури й науки: А. Корнійчука, А. Богомольця, М. Бажана, М. Рильського, О. Довженка та інших. Заяви трафаретні: "З іменем вождя народів, отця українського народу великого Сталіна підемо на бій з фашизмом!" — Корнійчук; "Вперед, за Сталіна, за Батьківщину", — Бажан. Останній зачепив ще й стисло українську тему "визволеної" Західної України, з її українським антирадянським націоналізмом, який поет назвав "агентурою Гітлера". Марна була надія Гітлера на цю "п'яту колону": "Завдяки мудрості партії і нашого вождя товариша Сталіна ми заздалегідь вибили з рук фашистів то оружжя. Розгром українського націоналізму — велика перемога". 5Не знаємо, що справді думав доповідач та зібрана публіка про проведення совєтизації Західної України. Мабуть, багато присутніх бачили це "визволення" так, як Довженко висловився про неї у своєму щоденнику: "Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи". 6Та якої гадки не була б українська інтелігенція, виступати публічно вона мусіла так, як цього бажала правляча Компартія, бо режим вимагав одного голосу, навіть якщо не було одної думки.