Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Троцький до останнього моменту намагався зашкодити такому розвитку подій. 27 січня він направив таку записку по прямому проводу; «Петроград. Смольний. Леніну.

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з годину на годину. Лише точні й перевірені дані, що Київ у руках Радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатися в долю України. Лише негайне й остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький» 389 .

Таким чином, Л. Троцькому знадобилося не так вже й багато часу, щоб від запевнень у визнанні самовизначення України, «в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось», дійти до вимог «негайного і остаточного знищення Ради». Хто-хто, а нарком у іноземних справах міг би, крім усього іншого, збагнути, що ситуацію змінити вже не можна.

Хоч 27 січня Скрипник направив Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади Рад на Україні і переїзд до Києва Народного Секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не значила.

Такий фінал, природно, не міг жодною мірою задовольнити Троцького. Скоріше, це був його грубий прорахунок, серйозний провал. Та вдіяти нічого не можна було.

Щонайбільше зміг зробити нарком зовнішніх справ Росії — так це заявити на засіданні австро-угорсько-німецько-російської комісії для полагодження територіальних справ рішучий протест проти заключення миру з Україною без погодження його з російською делегацією. Він також додав, що цей акт не може мати ніякого значення для українського народу і петроградського уряду.

Так здійснилася зав’язка кризи на брестських переговорах, що, врешті-решт, привела до широкомасштабного наступу австро-угорських і німецьких військ практично на всьому Східному фронті до нового акту трагедії і українського, і російського народів.

Перед читачем через документи і факти вималювалась об’єктивна роль ключових постатей Раднаркому у російсько-українських стосунках наприкінці 1917 — на початку 1918 р. У позиціях Леніна, Сталіна, Троцького було як чимало схожого, так і, природно, відмінного. Предметне знання того й іншого дозволяє зрозуміти, як склалась остаточна рівнодіюча лінія радянського керівництва у конфлікті з Україною, а також дійти важливих висновків — уроків з історичного досвіду, що можуть слугувати додатковим вагомим аргументом у виробленні сучасної політики у сфері міждержавних, міжнаціональних відносин.

Більше дев’яти десятиліть точаться гострі дискусії навколо історичного епізоду, що стався на маловідомій залізничній станції 16 (29) січня 1918 р. З часом у сприйнятті події дивовижно переплелися в тугий вузол життєва істина та її карколомна трансформація на догоду політичній кон’юнктурі. Спробуємо розв’язати цей вузол.

Ні IV Універсал, ні прийняття соціалістичних законів не вплинуло на більшовиків, на їх прагнення довершити розпочату справу, знищити Центральну Раду. Наступ радянських військ продовжувався. Спинити його було зовсім не під силу. Точніше — таких сил не було, нічим було чинити спротив.

Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці» 390 . Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.