Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Але нехай ці панки пам’ятають, що їхні заміри нічого спільного не мають з українською демократією, на яку вони хотять таким нечесним способом опертись. Хай не забувають, що єдиною піддержкою для них може бути темнота, затурканість отих «рабів німих», на спині яких вони хотять виїхати. Але минулися часи затяжної безпросвітньої темноти. І минеться з нею робота темних сил» 316 .

Цього ж сюжету і приблизно в такий же спосіб торкнулись і генеральні секретарі Н. Стешенко та Б. Мартос у своїй заяві для преси після ліквідації конфлікту. «…Вважаємо за обов’язок заявити, — зазначили вони, — що мирне полагодження справи було полекшене тим, що од полуботківців ще до часу осади Грушок військом (7 липня. — Авт.) зникли керівники-ініціатори непевних подій, які траплялись до цього часу» 317 .

Хоч у даній заяві йдеться про «керівників-ініціаторів», а в редакційній статті про «потайних винуватців» подій, були на увазі, очевидно, М. Міхновський — «один з членів клубу ім. гетьмана Полуботка», його однодумці.

По-перше, план організації полку ім. гетьмана П. Полуботка напрочуд нагадує план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б. Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перегукувалося з ідейною позицією М. Махновського і його прихильників.

Версія, що потайні винуватці залишаться в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.

Чи стосувалось це особисто М. Міхновського — категорично стверджувати не можна. П. Мірчук, проте, вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. «При цій нагоді,— зауважує історик, — Винниченко не забув скористатись догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки, нібито, у зв’язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення — на Румунському фронті. Під ескортою військової жандармерії Міхновського відставлено до російських військових частин на Румунському фронті» 318 .

Такої ж точки зору дотримуються і автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського 319 . Однак, є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.

По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р., жодної газетної згадки того часу, жодного прямого мемуарного свідчення.

По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред’явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести слідство. Принаймні, якісь сліди розв’язки слідчої справи повинні б залишитись.

По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов’язує безпосередньо висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв’язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.

Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв’язки, тобто десь у червні 320 . В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати його і його діячів.

Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо. 12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по «козаках Українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…» О 12 годині дня на Братському кладовищі відправлено панахиду на могилі покійних 321 .

Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальники полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня 322 .

Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправлявся як єдине ціле, вручила солдатам свого прапора, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М. Майоров зауважував: «Залишаючи Київ, вони (полуботківці. — Авт.) посилали прокляття Центральній Раді, називаючи її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам в боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали» 323 .