Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Він відновив спроби втілення в життя уже збанкрутілих один раз планів. При цьому знову, як і в 1917–1918 рр., була використана загроза Донбасу, тепер уже — від білих армій А. Денікіна з південного сходу. Найбільш повно ці прагнення виявилися в рішеннях особливої наради, скликаної в Харкові 30 квітня 1919 р. В нараді взяли участь голови Донецького і Харківського губвиконкомів Рад Ф. Сергєєв (Артем) і Ф. Кон, голова Донецького губраднаргоспу А. Каменський, член президії Донецького губраднаргоспу С. Гецов, нарком праці УСРР Б. Магідов, заступник наркома військових справ В. Межлаук та ін. Звинувативши «лівого» Г. Пятакова і «солідарних з ним» голову Раднаркому УСРР Х. Раковського та наркома військових справ М. Подвойського в неуважному ставленні до оборони Донбасу, нарада вирішила утворити бюро Ради Оборони Донецького басейну. В руках бюро передбачалось зосередити військові, промислові, фінансові, продовольчі і транспортні ресурси, виділивши частину цих ресурсів та управлінців з підпорядкування Радянського уряду України 496 .

Автори цього проекту мали намір запропонувати РНК УСРР оголосити його як декрет уряду. Водночас у протоколі наради відзначено: «Неофіційно це бюро знаходиться у зв’язку, під контролем і діє за директивами виключно Москви» 497 .

Отож, під виглядом турботи про оборону Донбасу робилась чергова спроба розчленувати Україну, виділити з підпорядкування її уряду Донецький басейн і зробити його безпосередньо підлеглим урядові Радянської Росії. І в цьому основному за її метою змісті вона цілком тотожна ідеї та досвіду Донецько-Криворізької Республіки. Саме так ця акція кваліфікувалася в порядку денному Оргбюро ЦК РКП(б) 7 травня 1919 р. Оргбюро заслухало повідомлення Ю. Лутовинова про прагнення працівників Харкова утворити Донецько-Криворізьку Республіку. До діяльності усіх прихильників регіоналістських ідей цілком відноситься та оцінка, яку в телеграмі від 7 травня В. Ленін дав з приводу участі в цій акції В. Межлаука. На основі відомостей, одержаних від Ю. Лутовинова, він засудив гру В. Межлаука «в самостійність і в місцеві республіки» і попередив, що він буде переданий до партійного суду, коли не кине «цієї гри» 498 .

Останній сплеск збанкрутіла ідея Донецько-Криворізької єдності одержала в другій половині травня 1919 р., коли Ф. Сергєєв (Артем), К. Ворошилов, А. Каменський і В. Межлаук висунули план утворення Реввійськради Донецького фронту, підпорядкованого Південному фронту. До фронту мали ввійти 8 і 13 армії та 2 Українська армія, яку при цьому слід було виділити з Українського фронту. 1 червня в телеграмі В. Межлауку і К. Ворошилову (копія — Г. Мельничанському, Ф. Сергєєву (Артему), Арамейському) В. Ленін повідомив, що Політбюро ЦК РКП(б) рішуче відкинуло план об’єднання трьох армій і створення «окремої донецької єдності», вимагало забезпечити зміцнення української армії 499 .

Однак лінія регіоналістів була підтримана Головою Реввійськради РРФСР Л. Троцьким і членом Політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєвим. Вони здійснювали тиск на В. Леніна, Й. Сталіна, О. Крестинського і врешті 4 червня 1919 р. домоглися прийняття наказу Реввійськради Республіки про розформування Українського фронту. Управління фронтом було перетворено на формування 12 армії Західного фронту, до складу якої було включено 1 і 3 Українські армії. 2 армія була залишена на Південному фронті і реорганізована в 14 армію 500 . В той історичний момент дальша можливість реалізації регіоналістських, сепаратистських задумів стала неможливою внаслідок швидкої окупації Донбасу, а невдовзі і майже всієї території України білогвардійцями.

Коли ж після розгрому денікінщини йшов процес відновлення влади Рад в Україні, питання державного і партійного будівництва намагались розв’язувати більш кваліфіковано, враховуючи й попередній негативний досвід.

У процесі визволення Сходу України від білогвардійців наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. об’єктивно в черговий раз постало питання про його адміністративне членування. Визначальним моментом цього разу стало функціонування ревкомів як органів, що відновлювали радянське будівництво. В останні дні грудня 1919 р. — перші дні січня 1920 р. оформились ревкоми в Бахмуті, Горлівсько-Щербинівському районі, на рудниках Макіївського району, в Гришино, Єнакієво, в багатьох селах. 4 січня 1920 р. було створено Донецький губернський революційний комітет.

Оскільки межі губернії на той час, природно, встановлені не були, на своєму першому ж засіданні губревком розглянув питання «Про кордони Донецької губернії» і виробив відповідні пропозиції. 15 березня 1920 р. ці пропозиції затвердила Рада Української трудової армії. 23 березня постанову про кордони Донецької губернії затвердив ВЦВК РРФСР, а 16 квітня 1920 р. — ЦВК Рад України 501 . До складу Донецької губернії ввійшли Старобільський повіт, частина Ізюмського і Куп’янського повітів Харківщини, Бахмутський, Луганський, Маріупольський повіти Катеринославщини, Таганрозький округ та частина Донецького і Черкаського округів колишньої області Війська Донського.