Осип Станімір - Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

За два дні до мене зголосилось понад 1000 людей. Маючи стільки голодних і обдертих вояків я кинувся по командах і урядах та просьбою й грозьбою роздобув дещо харчів — хліба, муки, кави й одного вола — себто харчив приблизно на 8 днів дальшого повороту домів. Відтак я удався на залізничий двірець і зголосив транспорт на 1 500 люда до Галичини, до міста Станиславова. Надійшли з Відня часописи і ми вперше довідалися, що австрійська монархія розпалася на поодинокі національні держави, що у Львові перебрали владу українці, і що в цілій Галичині йдуть бої між українськими і польськими військовими частинами. Ми наборзі зукраїнізувались, себто — австрійську рожечку на шапці обвинули блакитно-жовтою стяжкою, і на третій день «завагонувались» як українська військова частина. З великим блакитно-жовтим прапором ми рушили залізницею домів. Серед веселих вояцьких співів і жартів ми приїхали до Вінер-Нойштадт. Тут ми довідались, що транспорта на Краків не йдуть, бо в Галичині бої, і тому я спрямував наш транспорт через Будапешт і Ясінню до Станиславова. Дорога через Мадярщину була страшна. Майже на кожній станції впадали до наших вагонів озброєні банди і грабили що попало, а опірних побивали до крови. З вагонів можна було чути голоси:

Пане оберлейтнант нас б’ють, мене роззувають, чи роздягають. Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервенював у залізничних властей і команд, взиваючи помочі, на жаль часто-густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту 3/і мого транспорту була боса і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались довше, кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просила, щоб ми у себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть те саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничну військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жалюгідний. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Комендант транспорту хор. X лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю, під опіку мадярської команди, а весь транспорт около 300 людей казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали ситу м’ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і румом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це має бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині і ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові і цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена поїздами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати що під руки попало. Мої погрози заперестати грабунок на ніщо не придались. На щастя наші залізничники зорієнтувались в час, у грізній ситуації і відсунули мадярський транспорт далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничний шлях був ушкоджений. Непривітні тягарові вагони заскрипіли. Я не пізнає своїх вояків. Виснажені і виголоднілі людські шкелети оживали, очі блищали якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо-сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця. Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній Державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони. Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт згочошено в касарні 95-того піхотинного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими і лахміттям обвиненими ногами не як військо, але як обдертий похоронний кондукт. На щастя ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували.