Осип Станімір: Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Десятого дня вуличних боїв дійшла до нас чутка, що Січові Стрільці (СС-и), як охорона Центральної Ради, залишила Київ в дні 9. 2. 1918 р. й подались на Житомир, та що большевики окружають Київ зі всіх сторін. Наш комендант потвердив цю вістку і зарядив, щоб усі галичани покинули Київ, а наддшпрянці, яких мова не зрадить, щоб розбрились по Києві і в той спосіб укриваючись зберегли себе до слушного часу. Була 9-та година вечором. Ми зложили і поховали зброю та відійшли на Житомир. Довжелезна Житомирська вулиця була наслідком воєнних дій засипана побитим шклом та відламками цегли й каміння. Падав сніг і було холодно. Ми йшли з поспіхом, надслухуючи. Через якої пів години сніг перестав падати і ми побачили далеко перед собою маленькі білі дімки. Це вже були «дачі» на передмістях Києва. Нараз ізза вугла дому вискочило кільканадцять озброєних солдатів і дико закричали: «Пастой! Руки в верх, держи їх, це Петлюровци». Нас обскочили довкола і почали стягати наші наплечники. Я обізвався перший: «ми не Петлюрівці, ми австрійські воєнно-полонені вертаємось додому, в Австрію». «Врьош!» — закричали і піднесли приклади гвинтівок. «Ось вам посвідка!» і я показав свою виказку воєнно-поло-неного. Засвітили сірники і почали читати. Успокоїлись дещо і запитали другого з ряду, тов. Павла Дідуха: «А у тебе єсть документ?» Він показав виказку біженця з Сибіру з-над Єнісею. «Довольно, ухадіте і ночію не шляйтесь» — впав наказ.

Ми пішли спішно дальше й опинились між дачами, що позамикані, стояли пусткою. До одної з них ми дістались крізь вікнс і тут дещо відпочали, бо були докраю вичерпані 10-денними вуличними боями. Вчасним ранком ми вийшли крутими стежками і доріжками на битий шлях Київ-Житомир, що рівнож світив пусткою. Бої в Києві відстрашили не лиш дооколичне населення, але і фронтових солдатів, які окружними дорогами виминали Київ, щоб не попасти в халепу. Першого дня ми зробили 50 верст маршу і заночували в одному селі при шляху. Тут уже було повно російського війська, що самочинно верталося з фронту й обчімхало село зі всього. Наша хазяйка бідкалась, що не може дати нам повечеряти, бо все, що мала — хліб, борошно, крупи, бараболю й сиру капусту — голодні солдати з’їли дощенту. Все ж таки, видоївши корову, дала нам і двом своїм дітям по горнятку молока. На щастя ми ще мали при собі дещо сухарів і тими присмаками поділилися з нею й її дітьми, з чого вона була дуже рада. На другий день ми рушили в дальшу дорогу. Битий шлях аж надто ожив. З заходу, тобто з фронту, сунула непроглядна сіра маса солдатів на схід в найбільшому безпорядку — хто верхом, дехто на військових чи цивільних підводах, а більшість піхотою, а зі сходу на захід вертались пішим маршем виголоднілі й вимучені воєнно-полонені австрійської і німецької армій додому. Ніхто тими двома колонами колишнього війська, що йшли тою самою дорогою, але в протилежному напрямі — не командував, ніхто ними не опікувався — обидві вони мусіли на свій спосіб здобувати харчі і засоби льокомоції. На тім найбільше потерпіло місцеве населення тих околиць, кудою ця людська лявіна посувалась. Ми прийшли до Житомира. Тут ще була українська влада, а повітовим комісарем був Кульчицький, студент львівського університету, уродженець Самбірщини. Він поінформував нас ближче про наше безвиглядне положення і ми рішили вертати до Галичини. При допомозі цього нашого старости ми здобули д^що харчів на дальшу подорож і місце в потязі, що йшов у напрямі Проскурова і Підволочиськ. В потязі ми стрінули солдатів-большевиків, які нав’язали з нами розмову на актуальну тоді тему — яка має бути влада на Україні. Мій шкільний товариш-од-носельчанин Павло Дідух запальчиво обороняв Центральну Раду і це було причиною, що його визнано контрреволюціонером і як такого на найближчій станції хотіли розстріляти. Ми обороняли його всіми можливими способами, та це нічого не помогло. Як тільки потяг станув, його витягли з ваґону і повели на розстріл. Я вискочив за ним і в крайній розпуці став благати: «Товариші опам’ятайтесь що робите, та ж він зумашедший, він був на фронті контужений і тепер болтаєт сам не знає що». Це подіяло, його звільнили і напівпритомного вкинули назад до вагону. По цім інциденті ми всі вже мовчали. Після Проскурова і ще кілька станцій ми висіли і по кількох днях добились до австрійських окопів, десь в околиці Підволочиськ. По стороні російській в окопах не було нікого, а по стороні австрійській, фронт був ще обсаджений німцями. Ми перейшли фронтову лінію і зголосились j німців, як австрійські воєнно-полонені, після чого нас ще того самого дня вантажним автом відставлено до Тернополя. Туї ми відбули 14-денну кварантанну, почім нас розділили — цивілів відіслали додому, а військовиків до їх приналежних кадр. Я опинився в Меріш Шенберґ, в кадрі 95-го австр. піхотного полку. Тут стягнено з мене протокол — де і серед яких обставин я дістався до російського полону — та приділено до запасної сотні поворотців, зразу як коменданта чоти, а відтак сотні. Мій протокол відіслано до міністерства війни і за кілька тижнів мені привернено ранґу лейтнанта, а відтак оберлейтнанта. Після цього я дістав одномісячну студійну відпустку до Відня і там записався на І-ший семестер Експортової Академії. Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі «Бонато», я перебув аж до розпаду Австро-Угорської монархії.