Осип Станімір: Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

1) 1-ший листопад, 1918 р. дав нам надсподівано багато: галицьку армію і галицьку державність. Але й тут не було все в нас в порядку. Як доказ, хай нам послужить хоч би та обставина, що на протязі 21 дня, від 1-го до 21-го листопада 1918 р., було в нас аж трьох начальних вождів, а саме: від 1. 11. до 5. 11. 1918 р. — сот. Вітовський, від 5. 11 до 9. 11 — от. Гриць Коссак і від 9. 11 до 21. 11. 1918 р. підп. Гнат Стефанів, і під цим оглядом ми, здається, добули рекорд всіх армій світу. А кінцевий вислід був такий, що ми залишили столицю Львів і тимсамим втратили галицьку державу. Головною причиною нашої програної була заслаба підготовка листопадової акції в загальному, тобто — так у Львові, як і на провінції. Не зорганізовано у Львові сильної військової одиниці, а зформовано доривочно з різних полків слабі військові відділи, незіграні з собою і не обзнайомлені з тереном діяння та не стягнено на час УСС-ів і австрійських військових відділів з найближчих околиць, які в цих перших днях могли відограти решучу ролю. Вслід за тим пішла хаотична і нервова обсада Львова, програні бої та часті зміни начальних вождів. Цивільна обсада важніших установ Львова рівнож не дописала з браку відповідних урядовців, які в більшості ухилялися ВІД пропонованих їм vpflflOBHX становищ. Ще гірше представлялася підготовча акція провінції, де поодинокі повіти, просто заскочені подіями у Львові, почали на швидку руку перебирати владу на місцях, організувати військові відділи, збирати військове майно і т. под. Все це однак робилось поспішно, під власним кутом бачення, не оглядаючись на потреби столиці, де вже йшов бій і треба було негайної військової і матеріяльної допомоги, щоб назад відбити Львів від ворога. А поміч ця йшла по думці народно’ приповідки — «забув, заспав, спізнився», — отже була спізнена і невистачальна, і тому прийшлось покинути Львів в дні 21 листопада 1918 р. Отже слаба і невідповідна підготова листопадової акції була одною з головних причин нашої програної, бо сказано — «добра підготова всякої акції, це половина виграної».

2) 22. січня, 1919 р. — це світлий день проголошення соборности української держави в Києві. Соборність проголошено, та не зважаючи на те, ми і дальше мали два українські уряди — Петлюри і Петрушевича, і дві українські армії — наддніпрянську і галицьку, а з приходом большевиків на Україну аж чотири українські пров’дні центри: два наддніпрянські уряди — в Кам’янці Подільському і в Харкові і два галицькі ревкоми — у Вінниці і в Балті. Так на практиці виглядала українська соборність. Значить, батьки помилялись щодо соборности, а їх нащадки роблять те саме, бо й сьогодні на еміграції маємо рівнож два українські центри УНРади й УГВРади. Отже все йде втертою дорогою І по давньому робимо ті самі похибки. Тимчасом світ і події не стоять на місці, все удосконалюється, і тому сини повинні бути кращими від батьків, повинні пізнати і направити їхні хиби та знайти правдиву дорогу до української соборности, творячи один спільний і сильний український уряд.

3) День 31. серпня 1919 р. це світла пам’ятка здобуття столиці Києва об’єднаними українськими збройними силами, а рівночасно повчальний доказ на те, що може зробити збірне зусилля, сміливе і доцільне рішення, що може одноцілий фаховий та енергійний провід. Обезсилені морально і матеріяльно обидві українські армії — наддніпрянська і галицька — стають боєздатними і з безвиглядного розпучливого положення в районі Кам’янця Подільського ідуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня, 1919 р.

Так об’єднана українська стратегія здала іспит зрілости, здобуваючи Київ від червоних москалів-большевиків, а нездарна українська політика причинилась до того, що вже другого дня вночі віддано Київ білим москалям т. зв. денікінцям… Завинив тут не так військовий, як розсварений політичний провід. Оба наші уряди — наддніпрянський і галицький — знали добре, що при офензивному поході на Київ мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з військами Денікіна, але нічого позитивного в тій справі не зробили і не д?ли армії ясних вказівок — битись чи миритись! І тут треба шукати причини нещасного приказу Штабу Гол. Отамана, виданого українським військовим частинам у Києві: «Обсадити, але не стріляти», який гтав початком кінця обох українських армій і української держави. Цей нерішучий і недоцільний приказ був виданий в надії, що ще в останнім моменті, в самому Києві, наш політичний провід вспіє договоритися з денікінцями щодо дальшої долі Києва.