Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Якось, того спекотного літа, під час чергового «літеру» Тимохєїч проговорився, що за доведеними до них планами, наше столичне місто Київ включене до об’єктів, яке повинен відвідати під час чергового самміту сам тодішній американський президент Джордж Буш старший, що підготовка до його візиту вже почалася на рівні посольств і вони вже чекають передового загону штатівських бодігардів, які повинні вступити в контакт з нашою дев’яткою для забезпечення охорони високих відвідин за узгодженими спільними планами.

І чи треба казати, що тоді будь–які, хай навіть офіційні контакти між спецслужбами СССР і США були річчю для нас нечуваною. Взяти хоча б офіційний, під розпис кожного офіцера КГБ наказ, відмінений тільки в кінці 1990 року, що всі, будь–які ділові, службові, випадкові чи, не дай Бог, сімейні контакти з будь–яким іноземцем повинні були в обов’язковому порядку письмовим рапортом доповідатись безпосередньому начальству. Якщо ж хто інколи не придавав значення цьому, або протягував встановлені для рапорту терміни – санкції були якнайтяжчі, аж до звільнення. Без огляду на посади і заслуги.

Ну, й само собою, що ти нікому поки що нічичирк, а якщо дійде до діла, то вашого начальника про це офіційно повідомлять. А ще Тимохєїч добавив, що років п’ять тому йому випала честь супроводжувати Щербицького на Генеральну асамблею ООН в Нью–Йорк і довелось особисто вступати в контакт з тамтешніми охоронниками. Був там серед них такий собі сивий афро–американець (не дай Бог брякнуть «негр»), толковий хлоп’яга на ймення Сильвестр, знав трішки російську. Працювати з ними було одне задоволення – щирі, відверті, безхитросні, нічого не приховували, двічі на день подавали в російському перекладі дані про оперативну обстановку на об’єктах і трасах слідування, муштрували місцеву поліцію як паршивих котів… От де справжнє професійне використання влади для справи, а не для окозамилювання.

Ну поговорили, поцмокали язиками і розійшлися.

Аж тут скоро, майже чи не наступного тижня наш начальник з самого ранку в алярмовому порядку наказує обкласти міліцією і всією наявною в районі живою і архівною агентурою місцевий бориспільський базар, бо ж ось дзвонили зверху, казали що прилетіла американська бригада охоронців, відпрацьовує наш аеропорт на предмет прильоту їхнього президента, переговорів і прес–конференції в портовському залі офіційних делегацій. Тут Петро роздувся, мов пузир і почав нас накачувати, розмахуючи якимось щойно отриманим папірцем, мовляв ви ж розумієте, що не охоронці нас цікавлять, а від п’ятидесяти до ста іноземних кореспондентів, і всі вони встановлені або підозрювані агенти чи навіть і співробітники спецслужб, ось вже наша розвідка добула з їхнього прес–центру список акредитацій.

Далі він почав зачитувати того папірця, сиплячи відомими і знаменитими найменуваннями «Нью–Йорк таймс», «Уолл–стріт джорнел», Асошієйтед прес, Юнайтед–прес–інтернешнл, Ройтер, Бі–бі–сі, Франс–прес… Переривати Петра чи взагалі нагадувати йому, що серйозні світові контори ніколи не поставлять під сумнів свого престижу, що вони ніколи не загравали і не будуть загравати з будь–якими спецслужбами було марно. Петро був в ударі. Його пролетарська лють могла навіть передатися і нам, якби я не глянув на свого колегу, майора Гену, що до цього з десяток років прослужив у Німеччині: його обличчя передавало таку серйозність і відповідальність моменту, що ми ледь не пирснули зі сміху.

Після наради Гена тільки й мовив: «А як ще з цим дурнем можна боротися?»

На обідній базар було терміново викликано всю нашу агентуру, виривали навіть з сіл, з роботи, з весіль–родин–хрестин і навіть від надзвичайно святої справи рибної ловлі. Інструктували, що ось, мовляв, на базар приїдуть з самої Америки їхні шпійони ніби–то купувати м’ясо для їхніх капіталістичних шашликів і не виключена можливість вербувальних підходів до наших несвідомих громадян, які за якісь там доляри, чи й просто так, можуть випадково видати страшенну радянську таємницю про умови відгодівлі наших корівок чи птаства. Не знаю якими словами інструктували своїх «штиків» мої колеги, але я, відчуваючи повний ідіотизм становища, відверто добавляв – наказ керівництва, вибачайте, миленькі, але це моя робота, накази не обговорюються.

Базарна епопея, правда, обійшлась без ексцесів. Півдюжини американських боїв у однакових строгих чорних костюмах, на чолі з нашим розхристаним Тимохєїчем, колоритно гелгочучи та граючись, навмисно плутаючи українські, російські та англійські фрази, купили майже цілу розпатрошену свиню, пару копчених індиків і купу зелені, затягнули все то у до того невиданий нами джип з червоними посольськими дипломатичними номерами і благополучно відбули «під негласним наглядом» нашої службової «Волги», яка в особі нашого водія та особисто начальника Петі, «непомітно простежила» їх маршрут аж до портовського готелю. Ми ж, по можливості непримітно, перехоплювали кожен своїх, щоб назавтра хоч якимись «шкурками» (так ми називали письмові агентурні повідомлення, кількість яких зараховувалась нам як наш бойовий результат) відзвітувати перед Петром про проведення агентурно–оперативного заходу.