Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

— Мать–перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.

Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.

- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…

Тут Петро вже не витримав і розрядився громами–блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ – Петро притих.

Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…

Це було відверто нудно і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання в спину, яке давно звик «не помічати».

Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.

— Ось бачете, ще ні світ не зоря, а Київ вже турбується, — Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.

Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно що телефонує сам генерал. Петрове обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску наборника якого сяяв золотом герб СССР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».

Мені ж височайшим повелінням було наказано забрати у Петра його службову «Волгу», їхати в село, яке ти там сам знаєш, і доставити на спецборт стратегічний спецвантаж у відповідній кількості і асортименті. За якість спецвантажу відповідаєш головою, все повинно бути зроблено на вищому рівні, упаковку не забудь і модернову обов’язково, звернешся до портовської безпеки – вони будуть в курсі. І не спіши там, якщо буде треба, літак затримають. – Єсть.

Я вискочив з кабінету, намагаючись не дивитись Петрові в очі, проте дивитись там було нікуди, тому що начальник вже уважно розглядав на своєму столі якісь дуже важливі таємні папірці.

__________________________

А Тимохєїч все–таки дотримав слова і проставився та так, що нас з ним, не дивлячись на наші солідні ксіви, ледь не затягнули до місцевої буцигарні.

Але то вже зовсім інша історія.

Не помилюсь якщо скажу, що всім оперативним працівникам Комітету держбезпеки УРСР, що протягом сімдесятих–вісімдесятих років несли пильну службу по протидії українському буржуазному націоналізму, не треба напружувати пам’ять щоб згадати ДРА (дело розыска анонима) «Художник–верхолаз».

Це одна з наймасштабніших операцій, що її вів КДБ УРСР в ті роки. На цю справу працювали сотні офіцерів–оперативників, аналітичні підрозділи, кращі експерти–криміналісти і психологи, тисячі агентів. Довгий час ця справа стояла на особливому контролі КДБ СРСР в Москві, щомісяця про проведену роботу звітували Центру всі обласні управління КДБ України.

Дванадцять (!) років напруженої роботи були увінчані незаперечним визнанням абсолютної поразки системи перед відчайдушною і жертовною любов’ю слабкої людини до своєї землі, до свого народу. До України.

Хто ж він, «Художник–верхолаз».

Назвімо його «Сивий».

У сімдесят сьомому йому виповнилось тридцять. За покликанням – художник, скульптор. Цікавився україністикою, читав усе, що потрапляло йому з цього приводу надруковане і ненадрукована. Ненадруковане цікавіше. Воно жахає, вражає, будить розум, терзає свідомість.

Він шукає однодумців, фахівців, знайомиться з ними. Відкриває для себе могутній культурний національний пласт, що має право на життя тільки за кордоном, а вдома, на рідній землі оббріхується, замовчується, перекручується. Саме знайомство з творами Шевченка і Грабовського, Франка і Грінченка, Нечуя–Левицького і Симоненка вже наштовхує на думку про трагічність цієї культури. А скільки заборонених імен, що їх і згадували тільки пошепки: Грушевський, Винниченко, Багряний, Стус.