Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Коли ж я почав йому доводити, що в нашій діяльності необхідна технологічна пауза, Мишко мені чомусь не повірив. Даремно я його перенконував, навіть організував зустріч з Миколою Миколайовичем. На жаль навіть мій шеф проти Мишка виявився безсилим – ну не давити ж на нього через його міліційного начальника.

Мишко образився і затих.

А тим часом Микола Миколайович ці тижні пропадав у столиці. Спочатку розвідував до кого можна зайти, а потім вже й заходив. Нашою метою було порушення кримінальної справи не нашою районною прокуратурою, а прокуратурою області, або і вище. Проте всі розмови закінчувались одним, мовляв, хлопці, ви нам віддайте добуті матеріали, а ми вже тут якось самі. Врешті Микола Миколайович погодився.

Наступні тижнів два ми готували матеріали, адже практично до кожного принесеного Мишком папірця треба було підготувати довідку (хто, що, коли, звідки, яким чином, за яких обставин, свідки, докази). З кожним таким свідком (а їх набралось вже до півсотні) потрібно було зустрітись, обробити, переконати, надати гарантії. І коли все було готово, підшито і складено, раптом телефоном нашого внутрішнього оперативного зв’язку нас попросили передати матеріали нагору без… внутрішньої реєстрації. Це означало, що нас, правильних, відданих і чесних, накрили мокрим рядном і показали на кого ми насправді працюємо.

Микола Миколайович поклав слухавку і поглянув на мене:

- Чув?

- Чув.

- Що будемо робити?

- Здаватись у полон, – невесело пожартував я.

Начальник довго думав, потім попросив у мене цигарку, хоча, я знав, що він покинув палити років з десять тому, і вийшов геть.

Я залишився сидіти в кабінеті і тупо дивився на стіл, завалений паперами, що реально коштували міліони.

Матеріали ми поки ще нікому не передавали, тут вже Микола Миколайович уперся в принциповість, мовляв, я людина військова, наказуйте – виконаю. З Мишком же я зустрівся наступного дня і терпляче вислухав все, що він думає про мене особисто, сране КГБ, комуністичну партію і радянську владу. Шити йому антисовєтчину якось не хотілось, та й начальство чомусь теж не наполягало.

А наступного дня Мишко припер до нас у відділення свою стару друкарську машинку «Ундервуд», що стояла в його опорному пункті з часів воєнного комунізму – у нас, бачте, ремонт, а коли я віддам її в райвідділ, то назад не отримаю, ви ж знаєте, які у нас шакали, ну а дома діти, вони її швидко «відремонтують». Нехай днів з десять у вас постоїть.

Я спочатку було здивувався, проте погодився, та машинку в кабінет не заніс, а залишив в коридорчику, попередньо знявши з неї відбитки шрифту.

Тут треба сказати, що описуваний час характеризувався запеклою боротьбою КГБ з всілякими там «антисовєтчиками», які тоді полюбляли розповсюджувати свої «пасквілі». Але це була офіційна версія. Правда полягала в тому, що обкоми і райкоми завалювалися «листами трудящих» без підпису. «Трудящим» було прикро за бардак, яки в країні встановила партія, проте сиганлізувати верхам вони ж воліли все ж без підпису. Партія ж боролася з анонімщиками. Чомусь нікому не хотілось перевіряти те ЩО вони пишуть. Нас цькували на авторів, які, мовляв, клєвєщут.

А за день, чи два Миколу Миколайовича (ну і мене за компанію, як районного опера) запросили до Самого.

Товариш Мироненко, шаркаючи ніжкою, гостинно запросив нас сідати до столу, секретарка вже несла каву і тихо вийшла, щільно прикривши двері.

- Дочекались, – задушевно повідомив Перший і показав нам друкований аркуш, – перша ластівка. Отримав з області. Треба б знайти машинку, а там і автора.

Шеф взяв лист, а я конверт з надрукованою на машинці адресою – і завмер: машинка на якій друкувалася анонімка стояла у нас у відділенні в коридорчику. Це було мені ясно без ніякої експертизи, бо тільки недавно я сам знімав з неї відтиски.

Поговорили, запевнили, розкланялись.

На вулиці, куди ми вийшли, Микола Миколайович навіть не дивився в мій бік. Він–то був упевнений, що то все я. І щоб я йому зараз не казав, щоб не доводив – було б марно. Я б і сам, на його місці не повірив би.

Так мовчки ми прожили ще з днів десять, які моє начальство провело десь в районі Києва, полишивши ввірені йому райони на підлеглих, коли раптом до нас надійшов письмовий наказ: «за високі досягнуті показники… капітана … (тобто мене) перевести в Бориспільське районне відділення на посаду старшого оперуповноваженого».

Поки я читав, Микола Миколайович добавив:

- До речі, там квартира на тебе чекає, трикімнатна, в центрі міста. Так що вітаю вас, товаришу капітан з чесно заслуженою майорською посадою.