Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Ох, генерал, генерал. Краще б він цього не казав, тому що сільське будівництво, на яке, під шумок аварії планетарного масштабу, було кинуто сотні міліонів необлікованих чорнобильських рублів, перевершувало будь–який Клондайк і Ельдорадо разом узяті, та про це тоді ні він, ні ми не знали.

Взагалі–то контроль такого масштабного будівництва – це все–таки прерогатива прокуратури, але наш прокурор, Аїда Андріївна, не завдавала собі клопоту. В прокуратуру вона прийшла з райкому, де пересижувала свої попередні неприємності п’ятирічної давнини. Вона була вже аж надто досвічена, щоб не знати що це таке – великі і легкі гроші. За таке отримували по голові не тільки прокурори. Вона при черговій нагоді тактовно сказала Миколі Миколайовичу, що генерал–то це добре, але він далеко і щоб в таких справах ні на нього, ні на неї не розраховували – вона все–таки жінка у неї сім’я, діти і інші проблеми. Мовляв, хлопці, я за вас. І навіть, можливо, в чомусь та й допоможу, але голову свою не підставлю.

Місцевий міліційний начальник – той «рад стараться». Як начальник, він ще молодий, йому здавалось, якщо на його боці й КГБ – то руки розв’язані. «А для чого нам прокуратура? – самовпевнено заявляв він, – у мене он які слідаки – орли. Сплетуть лапті будь–кому. І не сумнівайтесь».

Але найстрашніше, що ми самі усвідомлювали – найслабшою ланкою виявились саме ми, адже контррозвідка – це все–таки не слідство, в яке ми поринули з головою. Проте, як кажуть, «блажен, хто вірує».

За тиждень ми перенацілили нашу агентуру, придбали ще парочку агентів (якщо бути точним, то кандидатів на вербовку) – одного досвідченого будівельника, іншу – фінансистку зі стажем. А ще ми мали в своєму розпорядженні двох старих міліціянтів–дільничних, які формування на їх землях цілого райвідділу міліції з якимось там начальником сприйняли за особисту образу. Я давно був з ними в контакті, проте вони радо допомогали мені в роботі по іноземцям, дальнебійникам і вошивій інтелігенції, а на «свою територію» не пускали. Мовляв, ловіть собі шпигунів, на здоров’я, а тут ми самі якось розберемось.

Саме один з них, Мишко Євтух, і став ключовою фігурою у цій історії.

Та й історії тут не було ніякої.

Не було планування операцій і комбінування агентурою. Не було і самого слідства. Просто коли я підкотився до Мишка, той зразу однозначно поставив умову: на своїх стукати не буду, а на райкомівських – віддам все що маю. Умова – реалізація отриманої інформації. Коли ж ми домовились про формальності, старший лейтенант міліції Мишко Євтух видав нам БОМБУ.

Бомбою була солідна добряче пошарпана тека з оригіналами товаро–транспортних накладних і путьових листів автомобілів, що майже щодня везли в район газові плити, балони і холодильники для сотень будиночків, що будуються. Везли дефіцитну плитку, кераміку, фарбу тощо… І все це частково перевантажувалось, а інколи і прямим ходом йшло… «наліво». А за всім цим стояли спритники найвищого в районі рангу на чолі з… Першим. Тобто, першим секретарем райкому товаришем Мироненком. В теці також були ще й пачки розписок (бо бачте, вони один одному ще й не довіряли), які Мишку особисто в руки передавала найвідданіша Першому особа, що була, за сумісництвом, мишковою кумою.

Перевірити це було справою декількох робочих днів, коли ми з Миколою Миколайовичем порівняли здобич Мишка–дільничного з раніше отриманими нами даними на районних кандидатів, що все ще продовжували надходити на замовлення того ж Першого і накопичувались моїм запасливим начальником до кращих часів. Саме кандидати Першого на ключові районні посади і були ключовими фігурами у грандіозному розграбуванні бюджетних коштів, виділених на облаштування постраждалих від Чорнобиля. У нас було все: їх близькі і далекі контакти, домашні і службові адреси до Згурівки і після, всі можливі телефони – порушуй справу, встановлюй прослушку і документуй…

Іти з цим до Аїди – значить засвітиться. До місцевої міліції – теж. Величина грошових сум була така, що стало реально страшно не тільки за свої життя, але й за життя своїх рідних, а нахабність, «криша» і безкарність фігурантів вражала. Ясно, що за згурівським Першим, стояли ще вагоміші постаті. Ми вирішили на якийсь час «залягти», поки Микола Миколайович на найвищому рівні не прокачає ситуацію.

Але Мишко Євтух чекати не збирався. Він щодня мене бомбив – дзвонив, перехоплював на вулицях і навколишніх селах, заїжджав до мене додому і навіть приходив у відділення. Дільничним він був уже років з десять, а дев’ять з них – був повноправним хазяїном району, а тому звик. Звик не ховатись, не кланятись, звик брати на себе будь–які, навіть не властиві міліції повноваження і нести за за них повну відповідальність. Одного разу він навіть приймав роди у жінки, ну а отіл у корів – та які проблеми. Коли Мишко поруч – допомога буде. Це якраз той, рідкісний і вийнятковий випадок, коли влада не розбещує, а окрилює. Якби Мишко був Першим, а то навіть і Президентом держави – о, то й справді б були золоті часи.