Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

Для того, щоб переконатися, що відношення буржуазної Польщі XX віку до України таке-ж саме, як і феодальної Польщі ХVІІ століття, було висунуто на арену історії Петлюру і петлюрівщину. Експеримент Польсько-Українського союзу дорого коштував у першу чергу тим, що свідомо чи сліпо йшли слідами Петлюри, або, хоч і не погоджувалися з його політикою, але не спромоглися на громадянську мужність щоб своєчасно порвати зо всім, що робилося всупереч інтересам селянсько-робітничої України. Досить глянути на таборові цвинтарі в Олександрові, Вадовицях, ІЦепйорно і Калишу та ще на виснажені обличчя інтернованих, що перебували „в гостях у союзників", щоб переконатися, що в будучині ні один чесний син нації не піде поруч із поляками.

Поляки полюбили Україну, як кіт любить сало. Ласий шматок, і хочеться їм цілого того шматка прибрати до своїх рук. А коли останнє не доводиться, то вони намагаються хоч невеликий кусник урвати для себе. Краще трохи, ніж зовсім нічого. Є то послідовий ворог Української державности, як такої, незалежно від форми політичної влади.

Вони з усіх сил намагаються не випускати з-під свого впливу Петлюру і петлюрівців, удаючи з себе їхніх приятелів. Та досить пригадати час, коли поляки досягали вершка своїх успіхів у боротьбі проти Червоної Армії, щоб переконатися в намірах польських імперіялістів. Тоді, як війська були під Київом, Петлюра не міг дістати у Пілсудського дозволу на мобілізацію Поділля та Волині, коли червоні війська були під брамами Варшави та Львова, Пілсудський дозволив навіть галичан брати до свого війска — галичани були розумними і не пішли. Після успіху під Варшавою Пілсудський робить шляхетний жест у Станіславові і… звільняє себе від усяких зобов'язань що до Петлюриної держави. Потім ціла польська політика до Української еміграції керується директивою: „приховати для майбутнього!"

Тим часом становище Пілсудського захиталося, На його місце приходили нові люди. Пілсудчики переходять в опозицію до нового правительства. Вони вже не можуть брати з державної скарбниці грошей для субсидій Петлюрі. З того часу між Петлюрою та Пілсудським відношення потроху псуються. Це привело Петлюру до рішення виїхати з терену невдячної Польщі. Він поїхав шукати нових союзників та хлібодавців.

За роки 1922 та 1923 серед еміграційних кол, що опинилися в Польщі та в свій час втягнуті були в полонофільську політику Петлюри, відбувається еволюція не на користь полякам. Власне та еволюція йде двома напрямками. Переважна більшість найактивнішої еміграції відокремлюється від Петлюри та шукає того чи иншого чесного виходу а ганебного становища, в якому опинилися в наслідок Петлюриного полонофільства. Друга, незначна, частина еміграції, що належіть до найвірніших петлюровців, так би мовити, клевретів Петлюри, цього непомазаного та невдачного гетьмана, ця частина залишає свого патрона, та просто наймається до поляків. До цієї частини належать і керовники Петлюриної контр-розвідки — Чоботарьов, Коваленко та інші.

Частина еміграції, що не погоджується з Петлюрою, у 1923 року збирається на делегатський з’їзд. На цьому з’їзді емігранти піддають гострій критиці ціле полонофільство та петлюрівську політику, яку з'їзд у своїх постановах називає „злочинною" по відношенні до інтересів української нації. Краще пізно, ніж ніколи. Нарешті, в людей вистачило мужности, назвати речі властивими їм іменами.

Само собою, що на настроях еміграції в Польщі відбувається і впливи Українських мас, що опинилися під п'ятою польської магнатерії та демократії типу Вітос-Дашинський. До того твердий курс Радянської влади в національній політиці примушує емігрантів до перегляду своїх переконань і відношення до Української Соціялістичної Радянської Республіки.

І пізніш Пілсудський, склавши договорі з Петлюрою, все-ж таки проектував замінити його Махном, очевидно, не ризикуючи цілком покладатися на нового спільника. На процесі Махна в Варшавському суді 2 грудня 1923 р. шеф польської розвідки, кап. Стшелецький, заявив, що 1920 року для польської головної команди було питання: в скласти угоду — з Петлюрою чи в Махном? (Газ. „За Свободу" 3-ХІІ). М.Л.

Перебуваючи на. фронті, Тютюник не знав, що переговори з поляками було почато Петлюрою значно раніш. „Український Прапор" 14 січна 1921 р. писав:

„Коли ще не дійшла була галицька армія у своїм відвороті до Збруча, в червні 1919 р. появився у Варшаві внсланник У.Н.Р. Курдиновський і під акомпанімент нечуваної обиди Падеревського, що галицька армія — це банди і розбишаки, почав робити „польсько-українське єднання". За Курдиновським їде в серпні 1919 р. Пилипчук і голосить явно іменем придніпрянського уряду „дезентересиви" у справі Східної Галичини. За Пилипчуком являється в польській столиці А. Лівицький і відомий варшавським актом з 2 грудня 1919 р. віддав Польщі не тільки Східню Галичину, але й Холмщину, Волинь і Полісся і добровільно присуджує 10 мільйонів українців на політичне рабство".