Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

До речи треба сказати, хоч стисло, про петлюрівську валюту в період співпраці з поляками. Ціла валютова справа Петлюриної держави вимагала спеціяльної монографії. Бо майже при кожній евакуації Петлюра залишав кліше та инше приладдя для друкування грошей, а на новому „місті постою" знову роспочинав наново робити все приладдя для друкування грошей. Та 1920 р. Петлюра перестає вигадувати нові зразки грошей, і повертається лише до так званих „гетьманок" — знаки державної скарбниці по одній тисячі карбованців, зразок яких затверджений ще гетьманом. Властиво стан Петлюри в той час мало чим ріжнився від стану Скоропадського в час його гетьманування. Обидва вони були лише виграшкою в руках окупантів.

Якимсь-то способом повелося Петлюрі добувати ще й паперові гроші, що видруковано їх у Німеччині, теж в часи гетьманату.

З початку польського руху на Україну було постановлено, що вартість одної польської марки є рівною вартости п'яти гривень. На практиці таке відношення проіснувало недовго. В міру того, як поляки почали тверезіти, під впливом наступу Червоної Армії на Варшаву та Львів, починається потроху холонути приязнь Пілсудського до Петлюри. З того-ж таки часу починається росходження „ножиць" між маркою та гривною. Марка ніяк не могла догнати свою союзницю — гривню. Це призвело до того, що як вирушили ми на Україну в листопаді 1921 року, за один мільйон карбованців „гетьманками" платили на чорній біржі коло десяти тисяч польських марок. Дивне-диво: комусь-то потрібні були ті „гетьманки". Петлюра та його міністри цілими возами продавали оті „гетьманки".

Певно в звязку з галасом петлюриної преси про наші перемоги на Україні, чорнобіржеві дрібні спекулянти кинулися скуповувати „гетьманки", і ціна їх зросла майже до ста тисяч польських марок за мільйон карбованців „гетьманками", і то всього протягом одного тижня. Коли-б нам справді, хоч трохи, пощастило, то Петлюра „поцінно" роспродав би не один вагон тих „гетьманок". Та з нашим поворотом до Рівного серед чорнобіржовиків почалася паніка, яка поширилася і на всіх комерсантів, що мов галич злетілася на „допомогу" нам. „Гетьманки" знов упали до рівня десяти тисяч польських марок за мільйон карбованців. А пізніше їх і зовсім перестали купувати. І мабуть чимало біржовиків та комерсантів прокляли мене за те, що я не справдив їхніх надій.

Не минула паніка і полковника Славика. Він спішно зліквідував свої „допомогові" загони та „базісний" склад, що було влаштовано в Рівному для нас. Після того я стрічав полковника Славика у Варшаві.

В перший момент по нашому приїзді до Рівного ротмістр Княжелуцький не знав, що з нами робити. Не мав ще він з Варшави ясних директив про те. До того-ж вістка про загибіль Ковалевського на нього зробила не аби-яке вражіння. Потім він побалакав із Варшавою по дроту й одержав належні директиви. На Рівенському постерунку експозитири ч. 5 нам видано — тимчасові посвідчення та військові документи на подорож до Львова. Мені видано документи на ім'я Крижановського. Нам „порадили" не з'являтися на вулицях і взагалі поки-що не розголошувати про наше прибуття. Даремна річ — чорна біржа довідалася про наше прибуття раніш від самого Княжелуцького.

До Львова виїхали всі колишні співробітники П.-П. Штабу. Частина залишилась в Рівному та його околицях. Зразу я не міг довідатися від Княжелуцького, яку саме директиву що до нас він мав. Тільки перед самим виїздом з Рівного Княжелуцький зайшов до мене. Він був випивши і балакав дуже багато. Виявилося, що він мав особливі директиви що до нас.

Пілсудський дав йому наказа „приховати Тютюника для майбутнього".

25 листопаду повертається до Польщі південна група, а за нею і решта дрібненьких загонів, що були випущені поляками на Радянську територію. Всіх поляки зараз же „інтернують". Взагалі назовні поляки намагаються довести що вони мають серйозні наміри дотримувати Ризького договору.

В дійсності-ж вся їхня поведінка до нас керується директивою Пілсудського: „Приховати для майбутнього"…

По приїзді до Львова П. — П. Штаб було росформовано, а всі його співробітники через Начальника Експозитури ч. 5, майора Фльорка, одержали з Львівської поліції фіктивні документи польських громадян. Оглянувшись назад і проаналізувавши минуле, я рішив остаточно розірвати з поляками, а разом і з Петлюрою. Але те, зважаючи на загальні умови, не дуже легко було зробити. „Пілсудчики" не залишали ні мене ні колишніх співробітників П.-П. Штабу у спокою. Згодом вони почали „по-приятельськи" липнути до нас із ріжними пропозиціями в напрямку „визволення України".