Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

Раз після цілоденного маршу вступаємо у вечері до села Кривотин, що верстах 45 на захід від Коростеня. Загін росташовується в селі. Заходимо до хати. На стінах висять боги з устромленими в їхні серця величезними ножами. По цьому пізнаємо, що мешкають в хаті католики. Ковалевський зараз же починав балакати:

— Хто ви такі будете?

— Ми?.. Кривотинські люди… — відповідають.

— Якої нації? — пита Ковалевський: — росіяни, поляки чи українці?

— Ми шляхта…

— Та тож не нація „шляхта". Значить, ви поляки.

— Алеж ні бо. Які ми поляки? Ми — такі-ж люди, як і ви тут навколо.

— Тю!.. Сто дзяблів на голову такій шляхті, — не витримав Ковалевський.

В ту хвилину до хати вступила молодиця, і за нею баба з дитиною на руках і ще де — кілька душ чоловів та жінок. Тільки тоді я помітив, що в хаті прибрано, немов для якої оказії. Виявилося, що то були куми.

— Що це ви, — питаю молодицю, — від ксьондза із дитиною?

— Де там… до попа возили. Ксьондз аж за 15 верстов, а воно однаково, де запишуть дитину, чи в церкві… чи в костьолі…

Ще де-кілька днів потім злився Ковалевський на „шляхту", що не визнає себе поляками.

З села Дидковичі 9-XI Ковалевський послав кур'єра до польського генерального штабу з докладним звітом про події. В бої під Миньками Ковалевського тяжко поранено і він помер в полоні. Його заступив поручник польської служби — Маєвський, який після повороту здавав звіт в польському генеральному штабі про цілий рейд.

Після бою під Миньками П.-П. Штаб із рештками групи через три дні опинився на польській території. Вийшов П.-П. Штаб на село Біловіж, що на південний захід від Олевська. Польські прикордонні власті мали суворого наказа негайно інтернувати всіх, хто переходить кордона. Не минуло і трьох годин від часу нашого прибуття до Біловіжа, як до нас з'явилося начальство — капітан, командир прикордонного батальйону. Випадково він довідавсь що в Біловіжі спинився і я і до його рук попала записка з моїм підписом, котру я послав співробітникові П.-П. Штабу, Вовкові, що залишився на пункті в Сновидовичах. Я рішив не інтернуватися. У хвилину, коли капітан вступив до хати, де містився штаб, я ще відпочивав. На порозі з'являється капітан і запитує:

— Тут є Тютюник?

Хвилина замішання, а потім мій помічник Д. відповідає:

— І не було його тут. Певно, пан капітан помилився.

— А де-ж він спинився?

— Не знаю, десь на Україні.

— На Україні?!.. таж я маю записку, писану його рукою сього дня з Біловіжа… — єрепениться капітан.

Д. підводить голову і, звертаючись до мене, наказує:

— Поручник Полозов! глянте на ту записку.

Підводжусь, беру записку з рук капітана і авторитетно заявляю:

— Записка писана рукою генерала Янченка. Певно, щоб Вовк швидче прибув до Біловіжу, Янченко рішив підписатися прізвищем старшого командира.

Д. „докладно" поінформував капітана, що я залишився ще на Україні. Той понизав плечима і пішов з хати. Того-ж таки дня 20-XI цілий загін було інтерноване поляками. Мене записали поручником Полозовим. Так доїхали до міста Сарни, де більшість загону розійшлася. Всі співробітники П.-П. Штабу повернули на Рівне та Львів. Тим і скінчилося наше „інтернування".

В Рівному мене стрінув ротмістр Княжелуцький. Він, як і всі пілсудчики, був страшенно збентежений таким фіналом нашого рейду. Не знаю, які мали підстави поляки чекати инших наслідків.

Полковник польської служби Славик знову вспів зорганізувати собі загони та збирався по наших слідах вирушати „на допомогу". Він мав навіть гарматну батарею.

Для нас ротмістр Княжелуцький дійсно влаштував „базісний склад" — привезли до Рівного з десяток гармат, трохи кулеметів та рушниць. До Рівного наїхало ріжних комерсантів, які розшукували „комісію постачання Української повстанчої армії", бо й таку було зорганізовано на чолі з Є. Архипенком. Комерсанти бігали по місту Рівному, питаючись адресу комісії, де тільки можно було, поки не знаходили Архипенка. Йому пропонували комерсанти одіж, взутя та ріжне військове приладдя, розуміється, за добру валюту, або пропонували крамообмін за сирівці з України. Так і не було зроблено з тими комерсантами ніякого гемблю, бо Архипенко не мав у свойому роспорядженні ніяких реальних цінностей, опріч „гетьманок", які власне майже ніякої вартости собою не являли. Проте, сподіваючись більше сталого захоплення частини української тернторії повстанням, бо петлюрівська преса галасувала про надзвичайні успіхи повстання, комерсанти поспішилися навіть привезти до Рівного свій крам і то в значній кількості.