Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Стан армії був жахливим. Приміром, 21 вересня 1919 р. начальник 7-ї Запорізької дивізії Осмоловський про стан свого з’єднання доповідав:

«1) в дівізії зараз поширюється сипний тиф, в середньому в кождому полку кождого дня відправляється до шугиталю 16–18 чоловік, а з часу відступу від Киіва відправлено до шпиталю 150 чоловік з кождого полку. Хорість надалі поширюється і по докладу дівізійного лікаря при таких умовах, в яких опинилась дівізія, неможливо припинити. Таким чином дівізія з кождим часом зменьшується і досить двох тижнів, щоб від колишньої славної дівізії, котра на протязі двох років бьється за самостійність Української Народної Республіки, залишилась одна назва, бо людей не буде.

21-й піший Запорожський імені Гетьмана Наливайка полк по старшинському складу пішов до небоєздатности, бо як Ви знаєте полки Запорожськоі групи тримаються командіром полку та старими старшинами, а в Наливайківському полку захворів полковник Зільніцький і всі курінні, я рахую Наливайківський полк небоєздатним.

Командир 19-го Республіканського полку Полковник Мальцев, зумівший дати самий найкращий полк по дісціпліні, в котрому на протязі 6 місяців не було ніодного грабунка — захворів на тиф, а з ним декілько старих старшин.

20-й Мазепинський полк після Київської катастрофи ще не оправився, бо немає зброї.

2) 7-а гарматна бригада, після захоплення 20-го гарматного полку Денікінцями в полон і після маршу на Київ і назад (загубивши 55 коней) зовсім вибула з строю і зараз, згідно Вашого наказу, відведена в тил на формування і дівізія немає зовсім артілерії;

3) Постачання групи зброєю, набоями, одягом поставлено в дівізії дуже кепсько, бо зверху, крім грошей, ми майже нічого не одержували, а все мусили добувати самі. Зараз гроші не видають, а в цім районі ми не можемо достати шинелів, білізни та чобіт, котрих зараз великий брак і без котрих зараз неможливо воювати, бо наступають холоди і як не буде теплої одяги — козаки будуть розбігаться. Харчі і фураж ми добували самі, але в цім районі в маєтках можливо дістати тілько пшеницю та жито, фураж приходиться добувати у селян примусово, що їх обурює, а частин не задовольняє <���…>

4) Поповнять дівізію можливо тілько через запасовий курінь, але праця запасового куріня гальмується не тілько селянами, алеж і представниками влади (наприклад Летичівський повітовий комісар), таким чином не може мати своєчасно відповідно підготовленого поповнення. <���…>

7-а дивізія <���…> останніми подіями доведена до повної небоєздатности, зараз знаходиться в катастрофічному становищі» {230} 230 229. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 5. — С. 67. .

До того ж знекровлену тифом Армію УНР тіснили білогвардійці. Домовитися з ними мирним шляхом не вдалося. Перші бойові сутички з денікінцями почалися вже у середині вересня, а на початку жовтня вони переросли у справжню війну. При цьому червоні, відступивши на північ, зберігали збройний нейтралітет.

Дієва армія Української Народної Республіки втрачала позиції. Одним із факторів, які спричинили цю ситуацію, стала зрада певної кількості кадрових старшин, що протягом вересня-жовтня 1919 р. перейшли на бік білогвардійців. Більшість іх належала до центральних управлінь Військового міністерства УНР. Так, у вересні 1919 р. у Військовому міністерстві, Головному управлінні Генерального штабу, Інженерному, Інтендантському та Гарматному управліннях нараховувалося понад 400 старшин. До кінця жовтня їх залишилося трохи більше 100. Зраджували українську справу й окремі командири — начальник 4-ї дивізії Григорій Грудина, начальник 31-го полку Січових Стрільців Сава Піщаленко та ін. До Денікіна навіть перейшла одна українська частина — 1-й Лубенський кінний полк на чолі з сотником Сергієм Поплавським. Деякі старшини в Українсько-білогвардійській війні зайняли нейтралітет.

Звичайно, основна маса старшин Дієвої армії УНР, у тому числі генералів та полковників, самовіддано воювала з білогвардійцями. Варто згадати Михайла Омеляновича-Павленка, Володимира Сальського, Гаврила Базильського, Всеволода Петрова та ін. З Українською армією залишилися навіть ті генерали, яких багато хто вважав просто «тимчасовими попутниками» — Володимир Сінклер, Микола Юнаків, представник УНР у Румунії Сергій Дельвіг, Сергій Дядюша й ін. Таким чином, боротьба зі Збройними силами генерала А. І. Денікіна стала випробуванням на міцність старшинського корпусу Української армії.