Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу “приголомшення ворога”, демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.

Поготівля на випадок сполоху мало 6 обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим щревагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися “курєром”. Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова “У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь”, щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника» {235} 235 234. Там само. — С. 417–418.

Основу командного складу Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу становили ветерани українського військового руху — запорожці Загродський, Алмазів, Дубовий, Дяченко, Зеленевський, Лощенко, Гнат Стефанів; синьожупанники — Чижевський та Вишнівський, кадрові старшини 1918 р. — Никонів, Крат, Башинський, Волосевич; колишні члени Центральної Ради — Юрій Тютюнник, Андрій Долуд, Тиміш Гулій-Гуленко (приєднався до армії зі своїм партизанським загоном під час походу, очолив Запорізьку дивізію). Командувач армії Омеляновнч-Павленко згадував про них з великою теплотою та подякою:

Старійшина старшинської школи УПА „Дружинники” полковник Іван Аитвиненко (стоїть під тризубом у чорному мундирі з Залізним хрестом „За Зимовий похід і бої” на грудях) приймає парад випускників першого випуску школи, 1944 рік (фото зі бірки Національного історичного музею у Львові)

«Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.

Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав “Теорпєвського” старшинського хреста.

До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.

Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.

Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.

Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординобувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.

Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.

Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.

До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.

Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.

Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.

Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.

До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в. о. начальника Штабу Армії, підполковника Докуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армй в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.