Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Та ось зненацька двері на ганок відчинились, і з покоїв вийшов літній старшина. З вигляду він був схожий на фронтовика, котрий випив не один ківш лиха на трьох фронтах цього року, але з усього видно, він теж засідав ці дні на нараді уряду й головного командування УНР. Оглянувши сумними очима військовий натовп, що застиг у німому чеканні, старшина зняв шапку, й, глибоко зітхнувши, мало не розпучливо промовив:

— Бідні ми діти бідної неньки-України! Сьогодні ранком Головний отаман Петлюра відбув до Польщі… Він говорив тихо, але навіть у задніх рядах чулися його слова, сповнені жалю й туги: — А ми лишились сиротами, напризволяще…

Старшина надів шапку й одійшов убік, щоб не показувати сліз, котрі виступили йому на очах. Натомість вийшов із покоїв молодий старшина, сперся руками на поренчата ганку й голосно промовив:

— Отаман Тютюнник формує загін для глибокого рейду по денікінських тилах. Хто хоче далі боротись за визволення України, прошу підходити й записуватись — зараз винесуть сюди стіл, і почнеться запис. <���…> Запис до рейду добровольців одразу ж почався, і, на наш з Романом подив, проходив досить успішно, незважаючи на природну, здавалось би, деморалізацію й розгубленість недобитків війська, котре покинув вождь. І не лишив навіть якогось звернення чи відозви, від’їжджаючи спішно до Польщі» {232} 232 231. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ, 1999. — С. 169–170. .

Перший Зимовий похід став найбільш легендарною сторінкою в історії Дієвої армії УНР. Він був переможним, незважаючи на складні умови. Командувач армії Михайло Омелянович-Павленко згадував про цей похід:

«152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють» {233} 233 232. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ, 2002. — С. 404. .

З Любарського району Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник вивели від 8 до 10 тис. чоловік, але з них бойового стану було лише 2 тис. шабель і багнетів та 12 гармат. Решта — штаби, обози, допоміжні частини й транспорти хворих, які переважали над окремими боєздатними військовими частинами й становили до 75 % усього складу армії {234} 234 233. Там само. — С. 246. .

Кістяк армії під час партизанського походу формували старшини та підстаршини. Командувач армії згодом зазначав:

«Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток («Алмазівський» дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).

Треба числити, що з 4–5 000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.

Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.

Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі “український люд” заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.

І, дійсно, народ називав Украінську Армію “наша армія”, “наші козаки” і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.

Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.

Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.

Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.

Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.

Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.