Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Болбочан був негайно заарештований та відправлений до штабу Дієвої армії УНР.

12 червня 1919 р. Осецький і Тютюнник підписали наказ про його розстріл {226} 226 225. ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 36. . Вирок виконано 28 червня 1919 р. під ст. Балин. Арешт та розстріл Болбочана гнітюче вплинув на запорожців, але це не завадило їм виконати поставлене бойове завдання — скувати головні сили більшовиків у районі Проскурова.

Після переходу 23 липня 1919 р. на територію УНР Галицької армії чисельність військ значно збільшилася. Так, за станом на 16 серпня 1919 р. у Дієвій армії УНР нараховувалося 3 023 старшин, 2 031 підстаршин, 28 926 козаків; її бойовий стан був такий: 11 381 багнет, 1 751 шабля, 533 кулемети, 177 гармат, 6 панцерників, 9 панцерних потягів. В Українській Галицькій армії було: 1 888 старшин, 49 795 стрільців; бойовий стан — 17 363 багнети, 220 шабель, 546 кулеметів, 158 гармат. Разом це майже 29 тис. багнетів, близько 2 тис. шабель, 1079 кулеметів та 335 гармат {227} 227 226. Микола Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році. Євген Маланюк. Уривки зі спогадів. — Київ, Темпора, 2004. — С. 475–476. .

У той же час Червона армія зазнала поразки від білогвардійських військ генерала А. І. Денікіна й змушена була зняти з Українського фронту одну з двох найбільш боєздатних дивізій — 46-ту стрілецьку. Отже, українське командування отримало сприятливі умови для контрнаступу.

Наприкінці липня 1919 р. Київська група Тютюнника захопила Жмеринку, 3-тя дивізія взяла Вапнярку, запорожці штурмом оволоділи Проскуровом. Потому, вже з галицькими бригадами, українські війська вирушили на Вінницю, а по її взятті — на Київ.

Наступ на столицю України вели Запорізька група та 1-й і 2-й корпуси Української Галицької армії. 2-й корпус прикривав північний напрям, група Січових Стрільців залишилася в тилу для спостереження за поляками, з якими Петлюра підписав тимчасове перемир’я. Основна маса військ Дієвої армії УНР — Волинська та Київська групи, 2-га, 3-тя і 9-та дивізії на чолі з Василем Тютюнником були спрямовані на південь — у район Вапнярки. Група Тютюнника мусила прийняти на себе удар червоних військ И. Якіра, що відступали з Одеси під тиском білогвардійців, які висадили у місті десант і швидко надсилали йому допомогу з району Катеринослава. Київська група Юрія Тютюнника мала спеціальне завдання — наступати у напрямі Умань — Черкаси.

У серпні 1919 р. червоні вже не становили основної проблеми Української армії. Куди важливішим стало вирішення питання з білогвардійцями — Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, які, вийшовши з Донецького басейну, стрімко захопили Лівобережну Україну включно з Катеринославом, Харковом і Полтавою. Зіткнення з ними було неминучим, адже українці та білогвардійці рухались назустріч одні одним, женучи перед собою червоних.

Ветерани Армії УНР та УГА у таборі Белярія, де було інтерновано 1-шу Українську дивізію Української національної армії, 1945 рік. Сидять зліва направо підполковник П. Силенко, полковник В. Малець, полковник М. Крат, підполковник Б. Барвінський, отець Ф. Кордуба; стоять підполковник Є. Нікітін, підполковник Р. Волинський, сотник Сакович, хорунжий Яримович, хорунжий Є. Навроцький; третій ряд: 4-й сотник Темний, 5-й сотник Винницький, 6-й сотник С. Яськевич, поручик Ляхович (Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА)

Уранці 31 серпня 1919 р. українські та білогвардійські війська одночасно вступили до Києва. Запорожці та галичани ввійшли до міста з боку Ірпеня та Деміївки, білогвардійці — по залізничному мосту від Броварів. У центрі Києва, під будинком Міської думи, білогвардійці роззброїли кілька галицьких частин. Того ж дня під тиском білих українські війська залишили Київ, а ще за кілька днів — під тиском червоної групи И. Якіра, що проривалася з-під Одеси, — відійшли в район Житомира. У напрямі Христинівка — Звенигородка — Київ червоні рушили, коли їм не вдалося прорватися крізь Вапнярку, яку захищала 3-тя дивізія (саме за ці бої вона дістала назву «Залізної»).

Вересень 1919 р. став переломним для Дієвої армії УНР. Саме у той час її поповнили тисячі добровольців. Так, за станом на 15 вересня 1919 р. вона вже мала у своєму складі З 846 старшин, 3 603 підстаршини та 40 189 козаків {228} 228 227. Там само. — С. 479. '. Однак в армії почала розповсюджуватись епідемія тифу, яка вже наприкінці вересня набрала загрозливих розмірів. Український Червоний Хрест закупив у Данії необхідну кількість ліків для врятування армії від тифу, але Антанта не пропустила в Україну, мовляв, УНР та ЗУНР — то є «більшовики № 2» (цю думку представникам Антанти активно нав’язували польські дипломати та білогвардійські керівники). Звичайно, без ліків армія швидко танула — почалася масова епідемія тифу. 16 жовтня 1919 р. Петлюра, голова ради міністрів Ісаак Мазепа та міністр охорони здоров’я Дмитро Одрина (згодом загинув від тифу на своїй посаді) зробили останню відчайдушну спробу отримати з Данії ліки й надіслали до Женеви розпачливого листа {229} 229 228. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 26. -С. 16–17. . Але Європа категорично відмовилася допомогти Українській Народній Республіці.