Одразу після переформування військ Олександр Жуковський почав наступ проти збільшовичених частин російської армії та Червоної гвардії у напрямах Овруча, Сарн, Житомира та Бердичева. Його загартовані підрозділи досить швидко знищили червоногвардійські залоги найближчих до Житомира міст. Немало посприяло цьому й те, що радянські армії Антонова-Овсієнка, які захопили Київ, не переслідували військ Центральної Ради, бо, з одного боку, вони були знекровлені багатоденними вуличними боями, а з другого — вояки цих армій почали вимагати про відправку їх по домівках. Отже, після Києва загроза з боку військ Антонова-Овсієнка перестала існувати.
Майже без перешкод українці почали роззброєння збільшовичених військ російської армії, які рухалися з Південно-Західного та Румунського фронтів. У прифронтовій смузі владу тримали збірні загони, складені з найбільш свідомого та бойового елементу українізованих корпусів. Завдяки цьому вже за два тижні по залишенні Центральною Радою Києва українські війська зайняли більшу частину Волинської та Подільської областей.
Щоправда, у старшинському середовищі Жуковському довелося вгамовувати амбіції деяких військових, що більше прагнули революційних гасел, ніж військових дій. Так, командиром 1-го Запорізького куреня, який складався з богданівців, дорошенківців і полуботківців, під тиском Центральної Ради було призначено підполковника Юрка Капкана, який, зрозумівши, що може потрапити на фронт, удався до свого традиційного трюку — «офіційного дезертирства». Він попросив Жуковського звільнити його на чотири місяці у відпустку. Звичайно, військовий міністр радо погодився відпустити цього «воєначальника». На місце Капкана прийшов колишній командир Дорошенківського полку капітан Василь Пелещук, у спогадах Дмитра Дорошенка названий «типовим бандитом». Він дуже скоро почав виявляти свої бандитські нахили: серед них була й спроба вчинити погром у Житомирі, після чого військовий міністр вигнав Пелещука з армії {139} 139 138. Там само. — С. 34, 34-зв, 41-зв.
. На його місце призначено бойового штабс-капітана Олександра Загродського.
Схожа ситуація склалася й у 2-му Запорізькому курені, куди ввійшли рештки Богунського та Наливайківського полків, а також кілька українських офіцерських і добровольчих загонів. Спочатку командиром цього куреня було призначено безпартійного капітана Петра Болбочана, потім — на вимогу Центральної Ради — партійного офіцера штабс-капітана Олександра Мацюка. Але вже за кілька днів у бою під Бердичево Мацюк самовільно залишив фронт і втік до Житомира. Командиром куреня знову став Петро Болбочан {140} 140 139. Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів, 1928. — С. 26.
.
В інших частинах таких проблем не виникало. Командиром Гайдамацького куреня формально залишався Симон Петлюра, але оскільки він був людиною непрофесійною, то передав усі військові справи до рук штабс-капітана Олександра Удовиченка — талановитого офіцера. Командування 3-м Запорізьким куренем здійснював полковник генерального штабу Всеволод Петрів — теж професійний військовик. Нарешті, Січовий курінь очолювали досвідчені офіцери-українці з австро-угорської армії — Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Дашкевич і Роман Сушко.
У зв’язку зі справами Капкана, Пелещука та Мацюка Олександрові Жуковському довелося вирішувати ще одну надзвичайно важливу проблему — введення у частинах військової дисципліни, фактично відміненої Миколою Поршем. Сам військовий міністр згадував про це досить емоційно:
«Як я вже вище казав, деорганізація і розпад продовжувалися, необхідно було крикнути голосом твердим і рішучим, щоб заставить, силою зупинити цьому моральному розпаду. І я став кричати. В першу чергу віддан був наказ, яким розформовувались всі комітети у військових частях, гарнізонах і штабах. Розформовувалась та болячка, яка з першим днем революції виросла на тілі армії і зруйнувала її вщент. Цим наказом ставилось питання вже руба, годі поглиблювати революцію, проводити ріжні експерименти над “демократизацією” армії, а пора стати до творчої продуктивної роботи, організації порядка і права в неї. Знищувалось то, що получило право громадянства, що існувало на тілі армії цілий рік революційного періоду. Знищувались комітети, існування котрих виправдовувалося як кожний здобудок демократичного забезпечення революції і революційних здобутків. Яка контрреволюціонність, недемократичність була мною проявлена! Я став вже контрреволюціонером і диктатором! Поводження своє до підлеглих я кардинально ізмінив. Коли прийшов до мене який полковник дійсної служби, старшина і допустив собі вольність в розмові, я його вигнав, як рядовий виганявся при царському режимові. Я на нього кричав, як ізвощик. І о — диво.
Читать дальше