У Києві на той час тривала напружена праця. До Жуковського почали з’являтися із рапортами командири різних дивізій та полків старої російської армії, які заявляли про бажання зберегти свої частини у складі нової української армії. Ці дивізії та полки, українізовані ще восени-взимку 1917 р., становили собою випробувані військові кадри, з яких незабаром мала створитися професійна українська армія. Щоправда, чисельність їх була невеликою: полки нараховували від 10 до 40 старшин і підстаршин, дивізії — по 100 вояків.
Рушіями організації армії стали Жуковський, Греків, Сливинський та деякі інші військовики. У кожній з українських губерній за допомогою наявних кадрів планувалося створити по 1 корпусу в складі 2-х піших дивізій. Окрім того, Жуковський мав намір сформувати 2 (згодом їх число збільшено до 5) кінні дивізії. Щоб поповнювати ці з’єднання молодими козаками, треба було створити апарат комплектування армії — призначити повітових та губернських військових комендантів. Однак командних кадрів знову не вистачало. Жуковський згадував:
«Повітових комендантів треба було призначати 113, Губерніальних — 8, 6 місцевих. Крім того, до губерніальних їх помічників. Вже одна ця цифра може показати, наскільки я був в утрудненому стані, як важко таку кількість знайти відповідних людей. Але це ще ніщо, як взяти в розклад і другі вимоги, як то — Корпусних Командирів — 8, Начальників дивізій — 18, Командирів бригад — 36, Командирів полків — 72, курінних — 216. Це персони не нижче полковника-капітана, не рахуючи сотенних і других. У цей розклад не входить 5 кавалерійських дивізій, важкі і легкі гарматні бригади і т. ин. От де в чому полягає трагізм. Щирих, свідомих українців серед військових була така обмаль, що можна й по пальцях перерахувати, особливо старшин високих рангів. Вихованнє Великодержавне Російське старалось все задушити, пригнітити, витравити серед старшин, що могло б тільки натякати на жевріння національного відродження. Умови життя у військовому суспільстві складались тільки на підставах общеруських ідей великої неділимої Росії, а тому сподіватись на зріст ідеї національного відродження ніяк не можна було так за останні часи не тілько революції як особливо перед <���нерозбірливе слово>. Ідеї самосвідомості, прагнення до культурного національного розвитку своєї батьківщини, до повернення тих привілеїв нашого народу, якими ми колись користувались, навіть простого правдивого знання свої історії, абсолютно не мало ґрунта серед старшин бувшої російської армії для того, щоб тільки хоть науково зацікавитись, як, наприклад, до іностранної літератури. Малоросія у всіх майже уявлялась, як “край, где всьо обільєм дишет”, де живуть лєнівиє хохли”, “у ніх єсть воли, хорошая водка, ковбаса і галушки”. Власне, так офіцерство уявляло собі Украіну-Малоросію, що ж торкається до її культурних змагань, до її національних гордощів, до її штуки, до самобутності і т. п., то це не було для них зрозумілим. Невже ж могло подібне щось бути у тих хохлів. Так дивилось на нас не тілько офіцерство, а майже вся великоросійська інтелігенція. Тому сподіватись великого переродження серед старшин високого рангу за часи революції та ще й у відповідній кількості трудно було. Перероджувалися та перекрашувалися зовсім із-за інших мотивів, а не тому, що у них очі прозріли; дуже малий процент рахувати можна як дійсно пробудившихся щирих патріотів. Шкурні інтереси, інтереси за насущний хліб, за честолюбиві змагання та досягання поліпшення свого власного життя» {145} 145 144. ЦДАВОУ — Ф. 3543. — Оп. 2. — Спр. 1. Спогади О. Т. Жуківського. — С. 75—75-зв.
.
Повноваження з призначення на командні посади Олександр Жуковський передав своєму помічникові — генералу Грекову, який тривалий час був викладачем у військово-навчальних закладах Санкт-Петербурга, включаючи Імператорську Миколаївську військову академію, дуже добре знав офіцерський корпус Генерального штабу та загалом російський генералітет. Саме він, фактично, й обирав з генералів і полковників, які виявили бажання служити в українській армії, найбільш професійно підготовлених і певних з погляду національних переконань. Щоправда, мало хто з них розмовляв українською мовою (як і сам Греків), але всі новопризначені генерали та полковники сумлінно взялися за створення армії.
Справа українізації російських військовиків потребувала чимало зусиль навіть незважаючи на те, що частина з тих, кого протягом березня-квітня 1918 р. було призначено Жуковським на генеральські та полковницькі посади, походила з українського селянства та козацтва. Приміром, поставлений на посаду начальника медичної служби Київського корпусу Мартирій Галин так згадував про своїх колег та начальників:
Читать дальше