Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Жовтневий переворот у Петрограді став етапним в історії українського військового руху. Після того, як Центральна Рада перебрала всю владу в Україні до своїх рук, у підпорядкування Українського генерального військового секретаріату перейшли війська Київської та Одеської військових округ, а також частково — Південно-Західного та Румунського фронтів. Начальником Київської округи Петлюра призначив підполковника Віктора Павленка (13 грудня він був замінений штабс-капітаном Миколою Шинкарем), Одеської — генерала-росіянина Юрія Єлчанінова, який погодився служити українській владі. Під керівництвом цих осіб трохи згодом було проведено остаточну українізацію військ Київської та Одеської військових округ. Усі вояки-росіяни з цих військ були роззброєні та відправлені до Росії. Окрім того, Петлюра почав переговори з командувачем Румунського фронту генералом Щербачовим про об’єднання Румунського та Південно-Західного фронту в один — Український та призначення Щербачова його командувачем. На обох фронтах почався пришвидшений процес націоналізації — створювалися українські, польські, білоруські, молдавські, латиські, литовські, естонські, татарські, вірменські, грузинські, грецькі, і навіть єврейські з’єднання та частини.

Задля здійснення керівництва усіма військами, що діяли на території України, наказом Українського генерального військового секретаріату від 23 листопада 1917 р. у Києві створювався Генеральний військовий штаб. Його начальником став генерал-майор Борис Бобровський — колишній почесний голова української громади Двінської військової округи. Відповідальні посади у штабі обійняли молоді офіцери-українці — випускники Військової академії Генерального штабу російської армії {136} 136 135. ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 26. . Окрім того, у складі генерального секретаріату, на зразок Військового міністерства Росії, було засновано артилерійське, інженерне, інтендантське та інші управління.

Однак невдовзі через політичні інтриги у Центральній Раді Петлюру було усунуто з посади генерального секретаря військових справ.

18 грудня 1917 р. його місце посів відомий український соціаліст Микола Порш, який у призначеннях своїх підлеглих здебільшого керувався партійними інтересами, а нерідко й власними симпатіями. Так, він домігся зміщення генерала П. П. Скоропадського з посади командувача 1-го Українського корпусу… як носія «аристократичного прізвища». На тій же підставі було відмовлено про призначення на одну з посад до Генерального військового штабу ротмістрові Василю Кочубею {137} 137 136. Кочубей В. Генерал Я. Г. Гандзюк // Воєнная Быль. — Париж, 1966. — № 79. — С. 20. . У той же час «командувачем всіма Українськими військами для оборони України від наступу Армії Ради Народних Комісарів» Порш призначив «свою людину» — підполковника Юрка Капкана: по-перше — як однопартійця, по-друге — як вихідця із села.

Найближчий співробітник Петлюри та Порша, майбутній військовий міністр УНР Олександр Жуковський згадував:

«Історичний хід подій в змінах Міністрів Військових був такий, уважаємий Семен Васильович з першого Всеукраїнського військового з’їзду, як був вибраний в Генеральний Комітет, де став Головою Комітету, то по всьому ходу розвитку українського національного руху, він стояв на чолі Військової організації і був Першим Генеральним Секретарем по Військових справах. Скільки не було міністерських криз Семен Васильович весь час залишався на чолі Військового Секретаріату і тільки після упертої агітації проти його, в чому немало праці приклав М. Порш, Петлюра пішов в одставку, а його місце зайняв М. Порш. Не можу проминути того, щоб не сказати, що перед виходом Петлюри портфель ЦКС — Р. предложив взяти мені. Тоді я був товаришем Генерального Секретаря по військовим справам, але я відмовився. Я був страшенним ворогом зміни Військового Секретаріату і старався вплинути на товаришів по партії, щоб сього не робили, бо така зміна безслідно не зможе пройти. Мої побоювання не зробили ніякої уваги. Причини, через що я відмовився, полягали в тому, що біля портфелів йшла величезна гра, інтриги розвивались, сварки і т. п., що тільки мішало взяти твердий курс правління в напрямку роботи Військового Секретарства. Кожен майже із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героем призвати, спасти отчизну і дати їй лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликаний і призван історією до святого діла — відродити батьківщину. В цьому виявилось інтелігентське кружкове виховання і вплив російської культури. Чисті душею, з великими святими ідеалами, переповненим серцем робити і принести людству тільки добро, любов та правду, але прості… техніки в праці — адміністративного хисту і марудної мілкої щоденної роботи, для них вона була незрозумілою. Зокрема діла військового вони не знали; не знали з чого і як приступити до організації Військового Міністерства; як себе поставити і як вимагати від других в праці організаторські здібності і спеціально-технічні знання. Правда, не всі то з чистими намірами оточили Військові Міністерства, щоб щиро працювати. Не треба забувати, що це був період перегонів в розрішенню соціально-політично-економічних питань порівнюючи з Совдепією. А такі обставини в свою чергу, висували на підмостки політичного життя політиків-демагогів, ріжних авантюристів, які устроювали свої особисті інтереси і хтіли взяти від життя, від других людей, що тільки можна взяти, але накласти високих обов’язків на себе, ні — це заборонялось, це не полягало в їх натурі. Такі обставини не могли сприяючи впливати на будівництво армії, на будівництво тих підвалин, на яких повинна була сформуватися наша армія, як сила оборони захисту, так Держави як і революційних здобутків. Устав дисциплінарний поніс в собі такий безглуздий демократичний дух, що не знаю, чи буде коли існувати взагалі в світі армія на тих підвалинах. Жваву діяльність в цьому приймала Всеукраїнська солдатська Рада, яка багато прикладала рук та помагала Військовому Міністерству, але й багато псувала в організаційній роботі. З тою аксіомою багато політичних керівників не хтіло погодитися, що кожне діло, кожна спеціальність, фах може удосконалюватися, розвиватись тільки при тих обставинах, які спеціально для сього потрібні і без яких воно загине. Адже не можна хворого лікувати ліками не тої хворості, на яку він заслаб. Не можна по рецепту лікаря будувати міст, а по росчотам інженера готувати ліки для хворого. Але в часи надзвичайних державних зворушень, коли життя виходить із берегів і починають бушувати народні стихії, то чого тільки тоді не буває. Я не міг при таких обставинах стати Військовим міністром бо викликав би проти себе своїх товаришів по парти, та інших партій, діячів велике незадоволення, обвинувачували б в реакційності, буржуазности і т. п., що внесло б тільки більший заколот в справи. Правда, може в цьому полягає моя помилка, позаяк я зараз бачу свою помилку в тому, що коли я став би В. М., нерішучу вів боротьбу з анархічним елементом, що й дало карні підвалини для утворення гетьманського перевороту. <���…>