Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Повертаючись до подій травня-червня 1917 р., зазначимо, що Український генеральний військовий комітет першого складу переважно заопікувався справою організації II Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся у Києві 5-11 червня 1917 р. На з’їзд прибуло 1976 делегатів від 1732444 вояків-українців російської армії. Під час засідань з’їзду до складу Українського генерального військового комітету було обрано ще кількох осіб — переважно членів Української соціал-революційної партії. Це були: генерал-майор Лука Кондратович, підполковники Василь Матяшевич, Олександр Жуковський (майбутній військовий міністр УНР), капітани Олександр Сливинський (майбутній начальник Генерального штабу УНР та Української Держави) та Георгій Глібовський, штабс-капітан Спиридон Білецький, поручики Микола Левитський та Петро Скрипчинський, прапорщик Володимир Кедровський, а також солдат Сергій Колос {130} 130 129. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Київ, Темпора, 2002. — Т. 1. — С. 253. .

Нові члени Українського генерального військового комітету, крім чергового «весільного генерала» Кондратовича, були, як виявилося згодом, надзвичайно енергійними та ініціативними людьми. Але після з’їзду більшості з них довелося від’їхати на фронт — до своїх частин. Ті ж, хто залишились, цікавилися більше політичними справами, ніж організацією українських збройних сил. У результаті витворилася парадоксальна та хибна ситуація: українські військові частини почали створюватися без будь-якої участі Українського генерального військового комітету.

Так, коли у червні 1917 р. постало питання про відправку 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького на фронт, його старшини, за власним рішенням, залишили у Києві кадр з 500 вояків, який прийняв назву 1-го Українського запасного полку. Згодом цей підрозділ, знов таки з ініціативи окремих старшин, поповнився до нормального складу і став повноцінною опорою та підтримкою Центральної Ради у Києві. Щоправда, Центральна Рада згадала про нього лише під час Жовтневого перевороту — коли їй треба було повернути владу в Києві. Потому 1-й Український запасний полк було перейменовано на 3-й Сердюцький ім. П. Дорошенка, і під цією назвою він воював із більшовиками до кінця Визвольної війни.

Так само на початку липня 1917 р., без будь-якої участі комітету, але за активного сприяння Українського військового клубу ім. П. Полуботка, було створено 2-й Український козацький полк ім. П. Полуботка, який 4 липня 1917 р. оголосив про своє самочинне створення та почав вимагати у Центральної Ради і російського командування визнання факту його існування. Протистояння тривало до 9 липня, коли Центральній Раді та військовому командуванню довелося піти на поступки полуботківцям і визнати їх полк як самостійну військову частину. Того ж дня у Києві, вже без зайвого шуму, було сформовано і 3-й Український полк ім. М. Грушевського. Формування обох частин було ініційоване молодими українськими старшинами — поручиками, підпоручиками та прапорщиками, які, не знайшовши підтримки Українського генерального військового комітету, мусили діяти на власний розсуд {131} 131 130. <���Удовиченко Н.> Начало движения и первичные национальные соединения среди военных украинцев. Рукопис. — ГАРФ. — Ф. 5881. — Оп. 1. — Спр. 583. — С. 104–107. .

Історія організації 1-го Українського корпусу на чолі з генералом П. П. Скоропадським також жодним чином не пов’язана ні з Центральною Радою, ні з Українським генеральним військовим комітетом. Фактично українізація 34-го армійського корпусу почалася після зустрічі його начальника, генерала Павла Скоропадського, з головнокомандувачем Південно-Західного фронту генералом Лавром Корніловим 7 липня 1917 р. Пізніше Скоропадський згадував:

«Корнілов зустрів мене люб’язно та прийняв зі словами: “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56-у дивізію, яку у 8-й армії частково українізував, вона чудово билася в останньому наступі. Ви українізуєте решту Ваших дивізій, я Вам поверну 56-у, й у Вас буде чудовий корпус”. Ця 56-а дивізія була тимчасово від мене відірвана та додана 8-й армії Корнілова, я ж був з двома дивізіями у 7-й армії. Корнілову я відповів, що тільки-но був у Києві, де спостерігав українських діячів, і в мене вони викликали швидше відразу, що корпус згодом може стати серйозною підставою до розвитку украінства у небажаному для Росії сенсі і т. д. На це мені Корнілов сказав, чудово пам’ятаю його слова, вони мене вразили: “Все це пусте, головне війна. Все, що у таку критичну хвилину може посилити нашу міць, ми мусимо брати. Що ж стосується Української Ради, згодом ми її з’ясуємо. Українізуйте корпус”» {132} 132 131. Павло Скоропадський. Спогади. — Київ— Філадельфія, 1995. — С. 64. .