Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Реакція російської військової влади була миттєвою. 12 травня 1917 р. за симпатії до української справи Ходоровича зміщено з посади командувача округи, а його місце посів «революціонер-україножер» полковник Оберучев — учасник революції 1905 р. і довголітній політичний емігрант, який відтоді систематично заважав і шкодив українській справі. Полковника Олександра Глинського було призначено на Південно-Західний фронт — командиром 717-го піхотного Сандомирського полку, а штабс-капітанові Путнику-Гребенюку надіслано наказ про негайний від’їзд до місця служби — на Кавказький фронт.

Російська влада спочатку вимагала розпустити полк, потім погоджувалася залишити його в кадрованому стані — в силі 500 вояків. Але крапку в цьому питанні поставив 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний спільними зусиллями Українського військового клубу та Центральної Ради, який відбувся у Києві 5—12 травня 1917 р. За офіційними даними Центральної Ради, на нього зібралося близько 700 делегатів, що представляли 1 580 702 вояки-українці російської армії та флоту {124} 124 123. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Київ, Темпора, 2002. — Т. 1. — С. 250. .

Фактично ж на з’їзді були представлені переважно члени партій українських соціал-демократів та українських соціал-революціонерів з одного боку, що з’їхалися на виклик своїх однопартійців з Центральної Ради, а з другого — симпатики Українського військового клубу. Крім того, поз’їжджалося сюди й чимало авантюристів, що прагнули знайти собі «теплі місця».

Головою з’їзду обрано урядовця військового часу Симона Петлюру, який представляв делегатів-українців мінської залоги. Петлюра підтримував позицію Центральної Ради й одразу порушив програму з’їзду, розроблену Українським військовим клубом. Обурені цим Міхновський та інші члени клубу ім. П. Полуботка, під тиском решти делегатів з’їзду мусили змиритися. З’їзд прийняв два важливі рішення: про затвердження полку ім. Б. Хмельницького у повному складі та про створення при Центральній Раді Українського генерального військового комітету для керівництва українським військовим рухом. Головою комітету обрано Симона Петлюру, членами: Володимира Винниченка, генерала Михайла Іванова, полковника Олександра Пилькевича, підполковників Віктора Павленка, Юрка Капкана, Віктора Поплавка, поручика Арсена Чернявського, прапорщиків Михайла Полозова, Аполона Певного, Федора Селецького, Василя Потішка, військового лікаря Івана Луценка, військових урядовців Миколу Міхновського, Івана Горемику-Крупчинського, солдатів Степана Граждана та Дмитра Ровинського, матроса Степана Письменного.

Слід сказати, що далеко не всі члени Українського генерального військового комітету першого складу виявилися гідними цієї честі. Коротко та влучно кожного з них охарактеризував історик і політичний діяч того часу Дмитро Дорошенко:

«Полковник В. Павленко був авіятор і перед революцією завідував повітряною обороною царської ставки в Могилеві; людина дуже енергійна, з певним організаторським хистом, як це виявили події осені 1917 р. Попавши за кордон, довго поневірявся в умовах еміграційного життя і в р. 1928 повернувся до Радянського Союзу. Полк. Ол. Пилькевич — давній свідомий украінець і патріот, поет-мрійник, не визначався як військовий нічим. Про ген. Іванова дуже влучно висловився Ол. Шаповал, що він “як фаховець під доброю кермою безперечно міг бути корисним для справи, але опинився він в соціялістично-демократичнім товаристві як тріска од розбитого корабля серед бурхливих хвиль моря! Він весь час «безропотно» плавав по тим напрямкам, куди його несли хвилі”. Підполковник Поплавко і підп. Капкан були типові авантюристи, яких багато виявилось в часі революції. Поплавко дуже рано опинився в ролі большовицького агента. Молоді офіцери Чернявський, Селецький, Певний, Потішко і військовий урядовець Горемика були симпатичні люди і добрі українці, але, очевидна річ, не мали ні відповідної підготовки, ні досвіду для рішення складних задач організації армії. До того ж декого з них захопив вир революційно-соціялістичного життя і специфічна політика революційного часу. Про матроса Письменного і солдатів Ровинського та Граждана Ол. Шаповал висловлюється, що вони могли бути корисні не як члени Комітету, а як звичайні агітатори, що вміли промовляти до солдатської маси, і при розумнім керуванні могли дуже придатись в умовах революційного життя. Прапорщик Полозов дуже рано опинився спочатку на тайній (ще як член Військ. Ген. Комітету), а потім і на явній большевицькій службі і тепер є комісаром фінансових справ у Харківськім уряді» {125} 125 124. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Київ, Темпора, 2002. — Т. 1. — С. 253. .