Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

За браком місця вже й цих прикладів вистачить, щоб показати помилковість автора статті “Титуломанія”, що “суматоха” в справі підвищень старшинських рангів на еміграції ніби вже припинилася. Тому він помилково також пише, що частина українських комбатантів не встигла використати нагоди, коли Військове Міністерство при УНРаді підвищувало в рангах. Як бачимо, така “нагода” продовжується і по цей час» {119} 119 118. Кубинський А., Петруняк М. Вияснення до статті «Титуломанія» // Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк, 1976. — Ч. 4. — С. 76. .

На завершення розділу наведемо порівняльну таблицю рангів та посад Української армії, які використовувалися протягом 1917–1924 рр.:

Офіцерський корпус російської армії був значною мірою аполітичною та денаціоналізованою верствою. Саме тому після Лютневої революції 1917 р. основна маса офіцерів-українців зайняла вичікувальну позицію, і лише поодинокі військовики, переважно колишні члени українських культурних організацій «Просвіти», клубу «Родина», а також українських політичних партій, стали організаторами національного військового руху.

Піонерами Української армії стали військовий урядовець Микола Міхновський (у більшості спогадів і досліджень він помилково іменується прапорщиком або підпоручиком, але насправді ніколи не був російським офіцером), поручик Варфоломій Євтимович і підпоручик Андрій Новоселицький, усі — активні українські діячі ще з довоєнних часів. Один із них — Варфоломій Євтимович, залишив цікаві спогади про початок українського військового руху, які згодом інший відомий військовий діяч Микола Удовиченко без змін відтворив у своєму рукописі спогадів. Перебіг перших подій в організації українського військового руху подаємо за цими джерелами.

З березня 1917 р. Євтимович, Міхновський і Новоселицький прийшли до організатора та виконувача обов’язків голови Української Центральної Ради (до приїзду М. С. Грушевського) Веселовського та порушили питання про негайне формування національних збройних загонів. Організатори Центральної Ради висловилися проти, причому Веселовський заявив: «Ми вам віримо, але цим ви скомпрометуєте український рух». Після цього Євтимович і його товариші вирішили діяти на власний розсуд. Залучивши на допомогу двох юнкерів — Павелка та Лук’янова, вони з’явилися до редакцій міський газет «Последние новости» та «Киевская мысль», де розмістили оголошення про скликання 6 березня 1917 р. у 10-й аудиторії Київського комерційного інституту українського військового віча.