Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Однак на тлі цих підвищень забули про деяких видатних українських воєначальників, які, на рівні з Мешківським та Кудрявцевим, заслуговували на посмертне визнання. Насамперед — про командарма Дієвої армії УНР Василя Никифоровича Тютюнника, що так і залишився в історії України воєначальником без персонального українського військового звання.

Військовий міністр В. Петрів, члени Директори, керівники уряду та старшини ДАУНР під час присяги у Кам'янці-Подільському у вересні 1919 року (фото з приватної колекції)

Слід зазначити, що у справі підвищення до наступних військових рангів не обійшлося без суб’єктивізму. Серед 350 полковників та підполковників багатьом було надано нові ранги лише з огляду на їхні капітанські та штабс-капітанські чини російської армії, хоч вони й не відзначилися в армії українській. Разом із тим, деякі старшини, що мали перед українською справою неоціненні заслуги, не отримали нічого. Зокрема, «вічними сотниками» залишилися колишній начальник розвідки штабу Армії УНР Олександр Шпилинський та колишній начальник оперативного відділу військ Директорії та Дієвої армії УНР — Юрій Скорняків. Перший свого часу був штабс-капітаном, другий — капітаном російської армії.

В архіві збереглися клопотання про підвищення до наступних рангів обох старшин. Шпилинський у своєму зверненні писав:

«Будучи в сей час членом перевірочної комісії, мене страшенно здивувала та колосальна кількість проізводств, об’явлених в наказах по “Армії та Флоті”.

Я не маю права не вірити тім старшинам, але, з другого боку, піднімається чисто егоїстичне почуття: “А чому ж я не проізведен в капітани в той час?” Можливо, всі ті старшини були щасливіші, а можливо, вони мали просто негарну смілость написати це. Факт той, що і я представлен в капітани і я не знаю, можливо, моя фортуна слабо тягла мій нагородний лист, і він щойно їздив від штабу до штабу, можливо, що і я проізведен, але будучи захоплений українським рухом не цікавився цим».

Формально Олександрові Шпилинському було відмовлено у підвищенні на підставі того, що 7 вересня 1920 він був присуджений на тиждень гауптвахти «за образу словами та діями» урядовця 1-ї Запорізької дивізії Дем’яна Доценка, а також — «за образу словами та діями» 7 листопада 1920 начальника квартирного відділу комендатури штабу Армії УНР хорунжого Радомського. Надавати Шпилинському черговий ранг заборонив сам Петлюра {114} 114 113. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 68. -С. 55–59. .

Сповнений обурення лист на ім’я начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР генерала Віктора Куща 19 грудня 1922 р. надіслав сотник Юрій Скорняків:

«Смішна річ — старшини військового часу далеко молодші від мене як по випуску, так і по службі в Армії УНР поробились полковниками, не кажучи вже про своїх товаришів, які зараз полковники, а дехто навіть і генерали, а я — котрий працював непохибно без перерви в самий тяжкий період з 1918 по 1922 р., перетерпів всі труди і лішення війни з большевиками, займаючи посади булавного старшини, а в 1920 р. і генеральську (нач. Управи в Генеральному штабі), до цього часу тільки сотник; себто залишився в тим ранзі, в яким я і вступив на службу».

Юрій Скорняків 7.06.1921 представлявся до рангу підполковника, але 2.09.1921 начальник Генерального штабу УНР Всеволод Петрів відмовив у цьому клопотанні. Кущ відповів Скорнякову, що, мовляв, півтора року він працював у Партизансько-Повстанському штабі Юрка Тютюнника, до Генерального штабу не з’являвся, а тепер — «щось вимагає» {115} 115 114. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. -С. 134–135. .

Звичайно, крім глибокої особистої образи такі дії начальства у «вічних сотників» нічого не викликали. І вони змушені були миритися з цим. Олександр Шпилинський, хоч і залишився сотником, проте згодом став найкращим українським військовим істориком серед еміграції, а крім того, був талановитим розвідником, що у 1920 роки неодноразово нелегально діставався на радянську територію для збирання агентурної інформації. На превеликий жаль, доля цієї непересічної людини губиться у вирі Другої світової війни.

Персональні військові ранги надавалися аж до часу остаточної демобілізації Армії УНР, яка відбулася у ніч з 30 червня на 1 липня 1924 р. Потому, за наказом Симона Петлюри, будь-які підвищення у старшинських рангах заборонялися — «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на Украінській Землі » {116} 116 115. Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк, 1976. — № 3–4, С. 75–76. .