Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

- Ну в тебе й нерви! - у захваті вимовив Кріс.

- Які нерви, перехиляючи склянку чачі, відповів Рута. - Пішли ви всі, снайпери, я просто боявся поворухнутись.

Через три дні ми виходили на нову акцію. Враховуючи побажання наших грузинських побратимів, треба було покарати абхазький міліцейський пост, який вчинив 15 травня 2000 року напад на грузинське село Шмагону. До речі, з нами був поранений у тому нападі Заза Какулія.

Збиралися на базі грузинських партизан. Почистили зброю, повечеряли, дощ не вщухав. Коли добре стемніло пішли на вихід. Частину дороги проїхали на машинах з вимкнутими фарами. Вивантажились біля якогось двору. Заховались від дощу під дах. Двоє грузинів пішли на розвідку.

Коли повернулась розвідка, розповіли, що через дощ досить сильно піднявся рівень води. Грузини трохи посперечались відносно місця переходу річки й нарешті всі рушили. Підійшовши до річки, ми побачили досить істотну різницю із тим, якою ми форсували її раніше. Заза порадив, як краще переходити - по двоє, міцно обнявшись. Так перейшла перша пара грузинів. Пішла друга пара грузинів. Їх помітно зносило течією.

- Переходжу я з Пілігримом, - згадував пізніше Каскадер. - Ледь переставляємо ноги, підтримуючи один одного. Чути, як під водою течія перекочує через наші ноги каміння. Головне не впасти. Течія слабшає, виходимо на берег. Ззаду підходять побратими. Дощ вщухає.

Курінний був із ручним кулеметом, тому йшов один. Щоправда, його підстраховував Сет. Коли вода піднялася вище (згадайте фільм «А зорі тут тихі» - ну, вам буде по пояс, дівчата), Устим вилаявся й сказав: «У 47 років воно мені треба?» Та ззаду почув слова Сета: «А я вам, пане курінний, заздрю. Хотів би сам мати можливість у ваші роки з кулеметом у руках переходити вночі холодну річку». Це всіх трохи збадьорило.

Добрались до місця засідки. Намічалась масштабна операція. Одна з груп, із базуками майора Гервасі, висунулася ще раніше й зайняла позиції, щоб обстріляти абхазький блок-пост і штаб. Наша група й ще одна осідлали дві дороги з метою не допустити допомоги абхазькому блок-посту з боку російської бази.

Почало світати. По небу поповзли синьо-білуваті хмари. Дрібна вогка мрячка перетворювалась на туман, а він змочував нам спини.

Ші-і-ів - засвистіло ліворуч на відстані півтора-два кілометри, і - бу-бух - розлігся вибух.

Ду-ду-ду - відповів важкий кулемет. Та-та-та - підтримали його кілька автоматів. Та одразу все стихло. Очікуємо маневрену групу росіян. Гранатометники приготувались «мочити» бронетехніку. Цікаво, кому доля підкине здобич - нам чи сусідам. Минуло 20 хвилин. Напруження наростає, а в повітрі тиша. Добре, що хмари повністю затягли небо - удару з повітря не буде. Та зайвий раз випробувати долю не варто.

Порадившись із Крісом та Зазою, прийняли рішення зачекати ще півгодини та відходити. Чекали не півгодини, а майже годину, на дорозі нічого не змінилось. Гранатомети ставляться на запобіжники, відходимо. Пройшовши через кілька спорожнілих дворів, заходимо в будинок. Точніше, під будинок. Його збудовано, мабуть, ще перед початком війни. У нього так і не поселились. Єдине, де видно результати життєдіяльності - це під будинком. Стоїть старий диван, кілька табуреток, стіл, сервант із деякими кухонними причандалами. Заховавшись від дощу, обсервуємо навсібіч через вікна бійниці.

- Хлопці, одразу не стріляйте, будуть наші підходити, - попереджає Заза.

Еней розклав диван і вже хропе. Починає пробирати холод. Кріс відтискається на кулаках - гріється. Він завжди дуже уважно ставився до підтримання своєї спортивної форми - відчувалася загартованість колишнього капітана Військово-Повітряних Сил. За деякий час вологість та холод піднімають навіть Енея. Він встає і з шумом підскакує та присідає на місці. З боку, де стоїть Пілігрим, захиталися кущі. Він подав сигнал. Підійшов Заза. За секунду з-за кущів з’явився Зура. Прийшовши, розповів про перебіг подій на інших «фронтах».

На абхазькому блок-посту один снаряд розірвався біля бліндажу, другий влучив у пліт. А русаки, напевне, «забили» в таку негоду їхати їм на допомогу. Все, наші вже відступили. Я прийшов по вас.

Після цих слів почали збиратися для повернення на базу. Заза видерся на металеву електричну опору - в нього чомусь пропав телефонний зв’язок - і намагався дотелефонуватися додому.

- Ало! Деда (мама - груз.)! - чулося згори.

Вирушили. Покинувши будинок, відходили тим самим шляхом, що й прийшли. Через огорожу, горіховим садом, перейшли в другий двір. Знову горішник, переходимо обережніше - в одному з двох будинків жили люди. Перетнули дротяну огорожу, через кукурудзяне поле вийшли на дорогу. Певний час ішли повільно, але згодом знову зникли в кукурудзі. Все. Позаду залишилася галявина з огорожею та двома брамами - на вході та виході. Перебігли кладкою через невеличку річечку, ще одна галявина, за кущами - Інгурі. Переходимо знову попарно, але в іншому місці. Тут ненабагато, але глибше. Посеред річки перед Каскадером і Пілігримом течія зносить Тенгіза, який спробував перейти сам. Українці роблять ривок і Пілігрим хапає грузина.