Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

- Дякую, хлопці, - дякує на березі рудий Тенгіз, - я вже думав, що потягне вниз.

- Чому сам переходиш, чіплявся б до когось третім.

- Та, розумуєш, біджо, я думав, що з «пардпледом» (наплічник, у якому переносять стрільна до гранатомета) і автоматом я тяжкий. А тут, бачиш, глибше, вода аж по груди, почало зносити.

Збоку залишався російській блок-пост. Відстріляли по ньому залишки боєприпасів. Хай знають, що не вдома в Рязані.

Входимо в село. Українцям цікаво було спостерігати реакцію людей на появу партизанського загону - вся справа в тому, що реакції не було ніякої. Якщо зустрічалися знайомі, то віталися, якщо ні - то зовсім жодної реакції. Хтось жене корів. Хтось займається господарством. Хтось просто сидить біля брами на лавочці й покурює, не звертаючи уваги на озброєних людей. Ніби косарі ідуть з поля з косами чи лісоруби з сокирами.

Місцевість перенасичена озброєними людьми. Війна не сприймається, як щось незвичне. Це нагадувало сорокові роки в західній Україні. Партизанська війна УПА настільки специфічно сформувала світогляд місцевого люду, що навіть зараз, у наш час, у гірських карпатських селах можна цілу ніч на вулицях стріляти, а вранці міліція не знайде жодного свідка. Нічого не бачили, нічого не чули.

На нашу базу (куріннат) нас відвозили союзники - грузини Малиш і Шіо. Дощ нарешті закінчився. Дорога була вже достатньо знайома. У кожному селі, яке ми проїжджали, була одна й та сама картина - гурти чоловіків, які курили, говорили про важливі справи, зрозумілі тільки їм самим. Через дорогу бігали свині, брудними рилами щось вишукуючи в калюжах.

Під час поїздок українці з грузинами, в розмовах, тісніше знайомились. Спочатку з’ясовували, хто звідки, чим займається, пробували завчити по кілька фраз із мови союзників-співрозмовників. Але позаяк грузини відрізнялись особливим інтелектом, то лише Пілігрим запам’ятав одну мігрельську лайку «олє рєх», яку чомусь на прохання Малиша та Шіо українці мали сказати їхньому начальнику Зазі.

Боже збережи, щоб ви подумали, що ці хлопці розумово неповноцінні. Відзначалися вони особливим інтелектом тому, що коли почав формуватись їхній інтелект - умови були особливі. Війна йшла, панове! І не просто війна, а геноцид. У той час, коли їхні однолітки в Україні ходили в кіно чи зоопарк, вони бачили, як горять їхні оселі, як вбивають, ріжуть їхніх батьків, братів. Вони провоювали майже десять років, і єдине, чого навчились - убивати.

А ув’язались у ту бійню взагалі дітьми, вийшовши з неї дорослими. Що вони знали поза війною? Життя ж багато в чому виявилося складнішим за війну.

І війна їх не відпустила, або мирне життя відштовхнуло. Почавши воювати в тринадцять-чотирнадцять років, вони на деякі життєві питання дивилися очима тринадцяти-чотирнадцятилітніх хлопчиків.

- Скажи олє рєх Зазі, це дуже хороший комплімент для будь якого чоловіка-воїна - говорив Шіо під веселий сміх Малиша. - Заза дуже зрадіє, якщо йому це сказати.

Отак вони жартували над українцями. Може, й примітивно, здається вам. Але вони, і ми, і всі ті, хто пройшов війну, жили в ситуаціях, коли вибір ставився категорично - бути чи не бути. І часто бути - означало смерть.

Смерть ушляхетнює. І ця шляхетність відрізняє їх від тисяч ровесників, що живуть ніби в іншому вимірі, в іншому світі. Змагаються за матеріальні багатства, хочуть щось купити, щось продати, кудись поїхати, накопичити грошей, щоб потім прогуляти їх у кав’ярнях і ресторанах, витратити в казино та на лярв. У цей час наші знайомі Малиш та Шіо по-своєму відновлюють справедливість на невеликому шматочку рідної землі.

База за час відсутності нашої рейдерської групи жила своїм буденним життям. Хіба що за відсутності друзів, які були на виході, в інших читалося німе запитання в очах: як вони там? По поверненню обов’язково збирались усі разом і активно обговорювали виходи. Побратими ділилися враженнями, зауважували помилки. Дії кожного члена команди розбиралися аж до дрібниць. Тому навіть ті, хто цього разу не ходив, достеменно знали про кожний рух побратимів та союзників, й була надія, що вони не наступлять на граблі, на які вже хтось наступив.

На що курінний зазначив: «Краще двічі наступити на дорослі граблі, ніж один раз на дитячі». Майже всі розсміялися. Так закінчувалися «розборки польотів» - жартами й веселим сміхом. Ми були молоді і тілом, і душею. Ми жили, ми сміялись. Не біда, що декому потрібно було пізніше пояснювати додатково, що дорослі граблі б’ють по голові, а дитячі - по яй… у пах.