Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

2. Якщо вже вирок смерти мав бути конечно, немилосердно виконаний, то або негайно, або на протязі 24 годин, а не змушувати заслуженого командира чекати на розстріл на протязі тижнів у душевних муках, що й довело його до божевілля. Незалежно від того, виконання смертного вироку над людиною розумово хворою було безправним, бо закон у такому випадку забороняв виконання вироку до часу видужання засудженого. Таке порушення закону і взагалі таке поступування тодішнього соціалістичного уряду УНР не можна назвати інакше як злочинним і ганебним…

3. Коли виконується вирок смерти над українським і до того заслуженим Командиром, він мусить бути виконаний з належним почесним ритуалом, а не застрілити десь у полі, як якогось бандита.

4. Засудивши славетного вояка-Командира на смерть, Уряд повинен був притягнути до судової відповідальности, а суд засудити на смерть, рівнож і тих, що своїм впливом і обіцяною підтримкою, спричинилися до провини недосвідченого в політичних інтригах полковника Болбочана. У часі тодішнього політичного розбещення, сотні політичних авантюрними повинні були бути повішені — і в першу чергу "пупіль" наших лівих есерів, "батько-отаман" Омелько Волох, за зрадливий перехід на "радянську платформу" і намагання спонукати Запорізький корпус до переходу на большевицький бік, у березні 1919 року. Як відомо, ані Волоха, ані інших політичних авантюрників, не було притягнено до судової відповідальности. Мало того: не було навіть заряджено слідства над їхньою зрадливою діяльністю… За них покутував лицар-вояк і правдивий патріот, як жертва вигідного партійного політиканства.

Другим трагічним випадком, що стався в тому ж Запорізькому корпусі, але раніше, було підступне вбивство к-ра Гайдамацького полку, полк. Виноградова, здібного старшини-командира і доброго свідомого українця. Це вбивство було ділом рук злочинця, що його надіслало авантюрником, "батьком" Волохом, для якого полковник Виноградов був перешкодою до зайняття ним становища командира Гайдамацького полку.

Наколи б Волоха було засуджено на смерть за зраду в березні 1919 року (перехід на "радянську платформу"), то не було б дальших його зломисних каригідних вибриків; понового заколоту, що його він спричинив у критичні листопадом дні в Запорізькому корпусі, за що полковники-запорожці хотіли його вбити (вирок мав був виконати полк. Жупінас), але С. Петлюра став на перешкоді; не було б обеззброєння Волохом полку Січових Стрільців; не було б убито, рівнож підступно, отамана Божка його джурою, за намовою того ж "батька"; не вкрав бн Волох скарбниці УНР в м. Любарі на початку грудня 1919 року; нарешті, не поповнив би цей, пересякнутий духом тогочасної так фатальної для України, отаманії, авантюрник, поновної зради переходом до большевиків і передачею свого Гайдамацького полку червоній армії, після ограбування державної скарбниці УНР.

Вертаємо до бойових дій на українському фронті. Водночас зі скрутним становищем на Проскурівському фронті, нам не повелося і на його Жмеринському відтинкові. 2-га дивізія отамана Божка не витримала контр-наступу большевиків і відступила, спочатку на м. Бар, а потім іще далі — до м. Копайгород. Ворог наступав через м. Ялтушків у напрямку на м. Нову Ушнцю і м. Миньківці.

У той спосіб, 3-тю дивізію знову відтято від решти армії і дивізійних тилових баз у м.м. Нова Ушиця і Дунаївці. У Дунаївцах залогою був запасовнй курінь 3-ої дивізії, на чолі з полк. Гнатом Стефановим. Цілком ізольована 3-тя дивізія опинялася в дуже небезпечному критичному становищі. Перевіривши настрої своїх полків і їх командирів, Комдив вирішив не відступати, а, не зважаючи на несприятливі обставини, йти тільки вперед.

Для нас було ясно, що відступ 3-ої дивізії та рух на допомогу головним силам нашої Армії, з огляду на значну віддаль і неминучі бої по дорозі, буде запізненим і тому непотрібним; крім того, ми втратимо і той невеликий терен, що його посідає дивізія, а тим самим і армія. Щождо руху вперед, у східньому напрямку, то він давав 3-ій дивізії певні перспективи: вона могла прорватися до повстанських районів (Гайсинщина, Брацлавшина тощо), і разом із повстанцями розгорнути свої операції. Пізніше, коли становище на фронті Проскурівської групи змінилося на нашу користь, доцільне розв'язання Комдивом 3-ої дивізії проблеми руху вперед чи назад, знайшло безглузду, так характерну для наших партійників того часу, оцінку коментатора в партійній пресі: він закинув 3-ій дивізії й Комдиву не більш і не менш як "замір" йти на "з'єднання" з біломосковською армією ген. Денікіна… Тут місце пригадати, що за такий самий безпідставний, демагогічно-ідіотичний закид славнозвісному Командирові групи, полк. Болбочанові, його усунуто з армії 22 січня 1919 року, без слідства, лише на підставі доносу відомого авантюрника і пізнішого зрадника, Волоха. Ось так наші партійці рубали ті гілля, що на них самі сиділи… 3-тя дивізія була не до вподоби партійцям тільки тому, що вона не хотіла в'язати себе з якою-будь партією, не підлягала партійним впливам і їй не залежало на "протектораті" тієї чи іншої партії.