Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Надії на це були, бо хоч зазнали ми поразки під Проскуровим, хоч становище було майже катастрофічне, одначе ані серед. командного складу, ані серед рядового козацтва Проскуріської групи панічного настрою чи деморалізації, або взагалі якогось почуття безнадійности не було. Відчувалася фізична втома від безперервних боїв і пересувань, але, не зважаючи на все, панувала загальна думка: "битися до останнього набою"…

У тому часі в Запорізькому корпусі сталися два трагічні випадки, що їх тяжко й прикро згадувати, бо вони є плямами на світлих сторінках нашої новітньої історії. Згадати їх мусимо, бо історія лише тоді є такою, коли вона правдива. коли залишає майбутнім поколінням не тільки самі світла, але й тіні, бо тільки тоді вона є "вчителькою життя".

На початках нашої національної революції, ще за Центральної ради, одним із перших командирів, що виступили збройно в обороні своєї Батьківщини-України, був славетний полковник Болбочан, основоположник 7-ої Республіканської дивізії. Був це один із наших найкращих і найбільше видатних старшин, що ним мала б підставу пишатися кожна регулярна армія. В початку 1919 року, полковник Болбочан був командиром Лівобережного фронту. Дисципліна і лад, що їх він був запровадив у підлеглих йому частинах. не були до вподоби "отаманові" О. Волохові, командирові Гайдамацького полку, 2-ої Запорізької дивізії, у той час ще не розшифрованому авантюрникові й прихильникові "радянської платформи". Щоб позбутися небажаного зверхника, Волох вислав донос до Головної Команди, в якому закинув полк. Болбочанові замір перейти до т. зв. "білої армії" ген. Денікіна й водночас; на власну руку, заарештувавши його. Був це ганебний наклеп, але на цій безглуздій підставі полк. Болбочана усунуто з армії без слідства і суду й він був змушений переїхати до Галичини і там замешкати, як приватна людина. Сталося це в кінці січня 1919 року, коли штаб полк. Болбочана був у Кременчуці на Полтавщині.

У червні того ж року, великий український патріот і лицар по своїй натурі, полк. Болбочан став жертвою свого довір'я до кількох партій правого ухилу і групи командирів полків свого корпусу. К-ир 2-ої Запорізької дивізії, полк. Осмоловський (мол.) і полковники його дивізії Дяченко, Дубовий, Малець, Троцький, Цирюльник і Пирогів склали заяву державному інспекторові Запорізької групи, Гавришкові, з вимогою, щоб уряд УНР призначив полк. Болбочана командиром повищої групи, а праві партії обіцяли підтримати його. Гавришко видав наказ про усунення діючого к-ра групи, полк. Сальського. хоч не мав на те ані підстав. ані права. Викликано полк. Болбочана з Галичини і він прибувши, покладаючись на заповіджену підтримку. оголосив себе командиром Запорізького корпусу. Полк. ген. штабу В. Сальський відмовився виконати безправний наказ Гавришка. Постав заколот на фронті у тяжкий для нас час критичних проскурівських боїв. Полк. Болбочана арештовано й віддано під в. суд, який видав на нього вирок смерті… Ні один із тих полковників, що спровокували полковника Болбочана, не стали у його обороні… Прохання полк. Сальського і полк. Коновальця про помилування не узгляднено. Вирок затверджено тодішній Наказним Отаманом О. Осецьким, а виконано 29-го червня 1919 року, по кількох тижнях після судового вироку, начальником контррозвідки, хорун. Миколою Чоботарівим, вночі, в полі, біля станції Балін. Під час перебування під арештом, очікуючи виконаня вироку смерти, полк. Болбочан від тяжких переживань збожеволів і в такому стані його й розстріляно… Головного організатора трагічної авантюри, Гавришка, ріннож заарештовано, але він утік і перейшов до большевиків.

У цій трагічній події кидається в вічі, що полк. Болбочана ані помилувано, ані замінено кару смерти на якусь іншу, хоч перед тим помилувано, або замінено кару смерти засудженим на смерть кільком жидам-комуністам, що мали на свойому сумлінні чимало розстріляних ними українців. Для прикладу згадаємо про чолову комуністку і ката українців, що її взято до полону після капітуляції арсеналу в Києві. Мова йде про жидівку Є. Бош.

Мої думки щодо цього трагічного випадку зводяться до наступного:

1. Полк. Болбочан, один із основоположників армії УНР, що дбав про дисципліну й регулярність; що запровадив лад у підлеглих йому частинах; що вславився в боях із ворогами УНР; що засуджував отаманію і був дуже популярним у Запорізькому корпусі сств жертвою партійної провокації, спричинившись своїм жалюгідним непродуманим вчинком до заколоту в Запорізькому корпусі в найбільш критичний для нашої армії час, на головному Проскурівському франті. Цю безперечну його вину він повинен був відпокутувати. Його треба було засудити й покарати для прикладу, щоб запобігти повторюванню чогось подібного в армії, але засуджуючи, суд повинен був прийняти під увагу всі його великі заслуги, все те, чим полк. Болбочан прислужився УНР. Заслужений український патріот, вояк і чесна, порядна людина, безумовно заслуговував як не на умовне покарання, то принаймні на зменшення кари і в кожному разі не на кару смерти.