Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Вперше військо Наливайка згадується у червні 1594 р. поруч з загонами низовиків, які діяли під проводом тодішніх старших Григорія Лободи, Богдана Микошинського та Матвія Шаули. Можливо, Наливайко на власну руку спробував зробити те, чого безуспішно добивалися від запорожців посли антитурецької коаліції – затримати перехід в Угорщину кінноти кримського хана, котрий вирушив на допомогу туркам до театру битв. Однак досягти успіху не вдалося: татари з боями пройшли не через Молдову, як очікувалося, а через Покуття й Галичину, грабуючи й випалюючи все живе на своєму шляху (тож для Русі молдавський похід наливайківців виявився ведмежою послугою). Тим часом Наливайко, поєднавшись з Лободою, під імператорськими корогвами продовжив у Молдові військові дії проти турецького ставленика господаря Арона, посилаючись на листи від Його Імператорської Милості, a також панів воєвод семиградського, мунтянського і волоського (Трансільванія, Волощина та її східна частина – Мунтенія – вступили у П'ятнадцятилітню війну на боці Ґабсбурґів). Опісля Наливайко та його люди нібито за писанням Його Милості християнського Імператора воювали в Угорщині (як свідчив сам Наливайко – не за якісь гроші, a тільки з нашої рицарської охоти ). Відтак на осінь 1595 р. і запорожці під проводом реєстрового гетьмана Григорія Лободи, і наливайківці, що повернулися з Угорщини, опинилися без козацького хліба.

Реєстровики знайшли радикальний вихід зі становища, розмістившись на зимові лежі в Поділлі й південній Київщині і збираючи стації (побори на власне утримання) у маєтках місцевої шляхти. Наливайкові та його воякам на ближній волості місця не лишилося. Тож його багатотисячна армія рушила спершу на Волинь, взявши у жовтні 1595 р. чималу контрибуцію з Луцька, a далі – на Білорусь, де здійснила нищівний грабіжницький рейд через Слуцьк, Бобруйськ та Могильов і наприкінці січня 1596 р. знову повернулася на Волинь. У містечку Степані серед володінь Острозьких (нині Сарнівського р-ну Ровенської обл.) козацький гетьман влаштував собі зимову штаб-квартиру. Не виключено, що козацькі наїзди на садиби прибічників церковної унії (пор. у цьому ж розділі § 2), здійснені саме в цей час, відбувалися не без мовчазної згоди старого князя Костянтина. Принаймні, про загони, якими Острозький погрожував уніатам, говорили, що в них ледве не половина Наливайкових козаків.

Ні місцева королівська адміністрація, ні шляхта не мали достатньо сили, аби протидіяти майже 12-тисячному добре озброєному й загартованому в битвах війську. Тому вперше було вирішено пустити в дію регулярну армію, яка наприкінці лютого 1596 р. вирушила в похід під проводом одного з кращих польських воєначальників того часу, польного гетьмана Станіслава Жулкевського. Маневруючи і приймаючи невеликі бої, Наливайко відірвався від противника, пробився до Білої Церкви і там з'єднався з запорожцями Лободи. Після кількох сутичок, особливо – після битви в урочищі Гострий Камінь поблизу Трипілля, де загинуло багато старшини, козаки змушені були переправитися через Дніпро й відступити до Переяслава, a далі відходити вглиб Степу, сподіваючись, що військо Жулкевського не наважиться їх переслідувати. Проте одному з загонів польного гетьмана вдалося обійти повстанців з тилу, перекривши відступ. Неподалік м. Лубен оточені заклали табір, відомий під назвою табору на Солониці (за назвою малої річки Солониці, яка саме тут впадає в Сулу). 26 травня 1596 р. почалася двотижнева облога козацького укріплення, зміцненого чотирма рядами возів, ровами й насипними валами. У кризовій ситуації, як і можна було чекати, відразу загострилися суперечності між згаданими вище групами повстанців; в одній із сутичок навіть загинув гетьман реєстровців Григорій Лобода, на якого впала підозра у таємних зносинах з Жулкевським.

Під безперервним гарматним обстрілом обложені погодилися на вимогу Жулкевського видати провідників. Серед переданих до рук польного гетьмана було понад десять осіб зі старшини, у тому числі Наливайко і Матвій Шаула; на знак повної капітуляції козаки віддавали також гармати, корогви, булаву та інші військові клейноди. За умову капітуляції, на яку погодилися повстанці, служила обіцянка Жулкевського, що після того, як зброя буде складена, їх відпустять неушкодженими. Проте так не сталося. У раптовому замішанні, конкретний привід до якого залишається спірним, жовніри вчинили різню в уже обеззброєному таборі і, як записав Йоахим Бєльський, так їх немилосердно сікли, що на милю або й далі труп на трупі лежав. I як було всіх у таборі з черню й жінками до десяти тисяч, то вирвалося не більше півтори тисячі… Офіційні джерела з подачі Жулкевського, котрий намагався пом'якшити цей не вельми рицарський інцидент, нараховують серед жертв кілька десятків осіб, забитих нібито угорськими та руськими найманцями в запалі помсти.