Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Піднесення популярності козаччини не викликало, натомість, захвату серед людей з вищих поверхів політичної еліти, і підстави для цього були поважні. Брава козацька героїка надто дорого обходилася державній скарбниці й мирним громадянам, бо відповіддю на кожну морську чи сухопутну експедицію запорожців ставав черговий татарський набіг. Інша проблема, що непокоїла влади, стосувалася внутрішньої ситуації. Добре обізнаний з українськими реаліями князь Єжи Збаразький вказував на явну чи потаємну прихильність до козаків трохи не всієї Київської землі й Білорусі , де їм і шляхта, й міщани сприяють і бажають всякого успіху. Коментуючи розповсюдження козацького впливу в Україні, сеймова ухвала 1609 р. під страхом смертної кари вимагала, щоб міста і міщани не піддавалися під їхню юрисдикцію і не дозволяли цього робити своїм дітям ; королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 рр. констатують внутрішню небезпеку в Україні, де заводять собі свою удільну державу козаки.

До певного часу завдяки особистим якостям Сагайдачного вдавалося зберігати бодай нетривкий мир. Чималою мірою цьому сприяло те, що гетьман мав тяжку руку для надмір заповзятливих запорожців. Як писав уже згаданий Якуб Собеський, Сагайдачний не задумуючись карав смертю за найменші провини. Обминаючи гострі конфлікти у стосунках з владами, гетьман провадив компромісну політику, спрямовану на виборення легального місця в державі для значного козацтва, тобто спадкових реєстровиків. Маневрування між "яструбами" з урядових кіл та радикалізмом свавільних запорозьких низів виразно ілюструється угодами на Ольшаницькій (1617) та Раставицькій (1619) переговорних комісіях, де Сагайдачний нібито уступав вимогам королівських комісарів про скорочення реєстру й спалення козацького флоту, але невдовзі знову досягав того, що Військо Запорозьке фактично лишалося при раніше здобутих правах, оскільки держава не могла відмовитися від козацьких послуг.

Під протекцією Війська Запорозького за Сагайдачного був здійснений і такий вагомий суспільний акт, як відновлення православної церковної ієрархії (див. § 2 цього ж розділу). Козаччина вперше в особі гетьмана проголосила себе офіційним речником руського церковного, a відтак – і національного життя. Раптове навернення в лоно церкви степових лицарів, про яких всерйоз твердилося, що вони religionis nullius ( віри ніякої ) і жартома співалося, що славні хлопці-запорожці вік ізвікували, церкви не видали , вимагало обґрунтування. Та й саме Військо Запорозьке на початок 20-x років XVII ст. вже становило таку могутню й структуровану збройну силу, що вважати її, як і раніше, свавільними купами безрідних авантюристів було просто несерйозно. Тож на ці роки припадають перші спроби творення "історичної біографії" козацтва. Автор Густинського літопису, написаного у колі печерських ченців у 20-x роках XVII ст., покладає його першопочатки на утвердження Кримського ханату і пов'язує з походами Предслава Лянцкоронського, який 1516 р. уперше зібрав охотників кілька сот для боротьби з татарами. Інший киянин, митрополит Йов Борецький у "Протестації", присвяченій виправданню таємної посвяти православних ієрархів, наголошує, що участь у цій акції козацтва не є наслідком агітації з боку церкви: Ми не керуємо серцями й помислами козаків. Господь ними керує, який сам знає, для чого він зберігає ці рештки старої Русі… Козаки, як твердить Борецький, це не безрідний набрід, a:

Ідеться, як бачимо, не стільки про історичні розшуки, скільки про те, аби поєднати козаків, досі трактованих як мішанину авантюристів різних націй і степовий набрід, з Руссю , тобто довести законність їхнього права представляти руські інтереси. Теза, сформульована в Києві, виявилася настільки актуальною, що її моментально підхопило освічене православне духівництво по всій країні. Так, 1622 р. у Вільно вийшла анонімна праця "Elenhus" з підкресленням ролі козацтва у релігійних конфліктах, a 1625 р. доблесть Війська Запорозького пишними бароковими віршами прославив у поемі "Лабіринт" вихованець Краківської академії, білорус, майбутній ректор Київської братської школи Фома Ієвлевич.