Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Згаданий козацький загін під проводом Вишневецького і Оришовського брав активну участь у війні Баторія з Росією. Зокрема, зберігся звіт 1581 р. про видачу платні людям, що ходили на службу Короля Його Милості до Москви – прообраз майбутніх козацьких реєстрів. Оскільки в більшості випадків поряд з іменем зазначалося походження козака, згаданий реєстр відображає етнічний склад тодішнього козацтва. Окрім українців, яких абсолютна більшість, великий відсоток займають люди з Білорусі (у чому, напевне, відбилося те, що театр воєнних дій розміщався саме тут); є незначні домішки поляків, росіян, молдаван, одиничні – німців, сербів, татар, черкесів.

Пізніші набори впродовж останнього двадцятиліття XVI ст. побільшувалися. Наприклад, загін 1583 р. нараховував 600 осіб, a 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. I хоча ці цифри не охоплювали всього люду, що зараховував себе до козацтва чи козакував епізодично, однак реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів. Тож не дивно, що вже в першій відомій козацькій петиції 1582 р. міститься скарга про порушення козацьких вольностей місцевою прикордонною адміністрацією, яка хоче побирати з них дані і податки і пробує встановити свою юрисдикцію через голову старшого. У листі-відповіді Стефан Баторій погодився з протизаконністю цих дій, оскільки низові козаки, a особливо ті, котрі беруть від нас платню, a мешкають у містах, містечках і деінде, підпорядковані тільки власній адміністрації. Уже на початку XVII ст. цей лист використовувався як доказ вольностей, наданих козацтву від короля. Власне так постав легальний козацький імунітет в рамках держави – перша віха на шляху утвердження Війська Запорозького.

Спроби Баторія ввести козаччину в шори дисциплінованої служби виявились малорезультативними. Кінець 70-x і 80-і роки XVI ст., протягом яких самовільні козацькі походи повторювалися один за одним, доводить це досить переконливо. Маршрути походів були звичними: в Молдову, Білгород і Тягиню (Бендери), на степові дороги Лівобережжя, на кримські улуси і навіть морем – на Гезлеве (суч. Євпаторія). У безуспішних репресіях, спрямованих на їхнє погамування, 1583 р. був страчений навіть королівський уповноважений і перший писар Війська Запорозького Янчі Бегер разом з 30 козаками, звинуваченими в нападі на турецькі укріплення на Дністрі та розповсюдженні чуток, що вони зробили це за наказом короля. Колоритним доказом того, наскільки всмоктувала в себе запорозька стихія людей, призначених владами для її притлумлення, може послужити епізод, описаний у сеймовому щоденнику під 1587 р., коли козацький старший Ян Оришовський, з'явившись на сейм з петицією про несплату його реєстровикам жалування, сів під час її читання у сеймовій ізбі по-турецьки.

Цикл партизанських вилазок 80-x років скінчився, як і можна було чекати, зворотним ударом: на 1589 р. припадає один з найбільших за ті часи татарських набігів на Поділля і Галичину, коли татарські чамбули дійшли до Львова, і лише об'єднаними зусиллями шляхти та козаків їх вдалося відбити. Одночасно почав готувати генеральний військовий похід султан Мурад III, погрожуючи вислати в Україну 200 тис. вершників і самому винищити козаччину, якщо вже Річ Посполита, як він заявив, виявилась безрадною щодо власних підданих. Реагуючи на цю загрозу, весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу "Порядок щодо низовиків та України", що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань вивести українних людей з Низу всіх. Козаки передавалися під нагляд коронного гетьмана та призначеного ним старшого , a їхні ротмістри й сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Людей, внесених до реєстру, зобов'язували складати присягу, що вони самовільно не переходитимуть кордонів Речі Посполитої ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами, не перейматимуть купців…, не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старших. Суворо заборонялося записувати до реєстру вигнанців, дезертирів та осіб, засуджених на позбавлення честі. Рівночасно ж усі прикордонні урядники мусили виловлювати й карати на смерть за законами війни тих, що рушають у Поле за здобиччю, особливо через кордони сусідніх держав.

Із цих, загалом продуманих, заходів, як писав сучасник подій і один з перших хроністів козаччини Йоахим Бєльський (до речі, родич Яна Оришовського), не вийшло анічогісінько. З одного боку, влади не спромоглися забезпечити ні обіцяного жалування, ні утримання, a з другого – годі було сподіватися, що нечисленна прикордонна адміністрація дасть раду морю свавільного козацтва (як стали називати усіх, хто опинився поза реєстром і жив з того самого козацького хліба , котрий мала на меті викорінити ухвала 1590 р.). Іскрою, що привела до вибуху загального невдоволення, став конфлікт між одним із козацьких старших – Криштофом Косинськимта білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, який силоміць приєднав до маєтків староства пустиню Рокитну , надану Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Наприкінці грудня 1591 р. козацький старший, відновлюючи на власну руку справедливість, штурмом здобув Білу Церкву, захопив зброю та продовольчі запаси і відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Про попереднє життя бунтівного козацького ватажка невідомо практично нічого, окрім того, що він був шляхтичем з Підляшшя і до виходу на Дніпровий Низ, найімовірніше, служив князям Острозьким; серед козацької старшини згадувався з 1586 р. Доки Косинський сидів у Трипіллі, події (мабуть, несподівано і для нього самого), набрали характеру чималої війни. Впродовж усього 1592 р. спалахи козацької непокори фіксуються на Київщині (у Переяславі й Києві козаки, як і в Білій Церкві, оволоділи замками і забрали з них зброю), на Брацлавщині, звідки долинали глухі свідчення про якісь шкоди великії від козацьких наїздів, врешті – на Волині, де ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.