Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян – це привид небезпеки, що зависає над шляхтою українних воєводств уже від початку XVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20–30 роках досить дивний як для державних документів термін – непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то міщан, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушними. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, a в Богуславському – на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. Проілюстроване цими прикладами сусідство сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування – спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.

Воєнізований характер прикордонного життя на Київщині покликав до існування широку "нічийну смугу" між шляхтою і селянським простолюдом, заповнену збройним людом усіх мастей. Наприклад, окрім козаків, зародження яких ми вже простежували, тут жила ще одна своєрідна група вояків, яка склалася ще на зламі давньоруських і литовсько-руських часів. Ідеться про так званих кінних слуг, які заселяли округи довкола великокнязівських замків, ні за способом життя, ні за характером служби не зливаючись з селянами-підданими (див. розд. III, § 2). Кінні слуги були породженням своєрідної оборонної структури Київського князівства XIV–XV ст., яка спиралася на розташовані довкола Києва укріплені пригородки – Житомир, Овруч, Остер, Любеч, Черкаси, Канів, Чорнобиль. Перед кожним з них стояли свої оборонні завдання і свій обшир контрольованої від ворожих нападів території. Це вимагало чималого контингенту рицарства-бояр нижчої категорії, які за право користування землею несли збройну службу по охороні відповідної замкової округи, де лежав боярський наділ (його так і називали – служба ). Подібно до західноєвропейських ленів чи феодів, він передавався у спадок тільки по чоловічій лінії і тільки за умови, що наступні покоління власників виконуватимуть ті ж самі збройні послуги на замок, що й їхній предок, перший одержувач служби. Про чисельність цього прошарку може дати уявлення такий приклад: за фрагментом ревізії 1471 р., яка збереглася тільки для південно-західного кута Київської землі, третина чоловічого населення тодішнього Поросся (187 із 479) – це кінні слуги.

Згодом за цими людьми утверджується статус напіврицарів, або, за термінологією тих часів – панцирних бояр (на відміну від правого рицарства – бояр-шляхти ). В останній третині XVI ст. острівці панцирних бояр існували ще при всіх замках Київщини, a на XVII ст. як рудимент старовини – лише в Овруцькій, Остерській і Любецькій замкових округах. Вони не знали інших повинностей, окрім служби конем при старості, причому кількість коней, тобто збройних вершників, які мусила виставляти та чи інша боярська родина, строго залежала від розмірів наділу, яким вона володіла. Як люди збройного, тобто шляхетського роду занять, бояри могли купувати землю в справжньої шляхти, набуваючи при цьому і прав особистого шляхетства (наприклад, з таких бояр вийшли предки Івана Мазепи, Павла Тетері тощо). Оскільки ж замкової служби з них ніхто при цьому не знімав, то й називатися вони починали замковими зем'янами, або замковою шляхтою.

Служба конем зближувала бояр з іншим особисто незалежним збройним людом пограниччя – козаками. Цю плутанину, надто складну для не посвячених у тонкощі українного життя, люди з-за меж України розрізняли важко. Ось, наприклад, як характерно у 1624 р. називає бояр-овручан один з вироків Люблінського трибуналу (апеляційного суду): козаки, що звуться боярами Овруцького староства. Втім, люблінські канцеляристи, плутаючись у термінології, вірно передали принципову суть. Для сучасників не було загадки в тому, що професійні вояки з-поміж панцирних бояр та їхньої "ошляхетненої" братії – замкових зем'ян – комплектували старшинський контингент Війська Запорозького, причому нерідко за спадковою традицією тих чи інших родин.