Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

За розораною цілиною, чередами худоби, зведеними замками, пасіками, млинами й риболовними ставами німою стіною стояли піддані , селяни, що нарівні з землею становили приватну власність шляхти. Правові групи, соціальні й податкові категорії, регіональне розмаїття цього найчисленнішого класу населення старої України-Русі були настільки неоднорідними, що навіть їх поверхова характеристика вимагала б окремої книги. Загальну ж еволюцію селянства від княжих часів до періоду, про який тут ідеться, можна представити трьома спрямуваннями. Перше – це поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі так званої феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм збройним васалам у володіння територіальні обшари, освоєні селянами-орачами. Друге – це розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих ґрунтах; паралельне співіснування обох форм господарювання призводило до поступового пониження майнових і особистих прав вільних. Нарешті, третє – це процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном-землевласником, які доти здійснювалися за формулою "опіка й оборона / данина за опіку", трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.

Хліборобське населення України проходило через ці етапи нерівномірно. У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель уже в XV ст. (як, наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни на зламі XV–XVI ст. стали фактично безправним станом. Запровадження підданського примусу прискорювалося тут і в зв'язку з виникненням фільварків – панських господарських дворів, де руками селян оброблялася земля, вирощувалося збіжжя й вигодовувалася худоба на продаж. Потреби фільваркового господарювання вимагали робочих рук, тож грошові й продуктові данини усе ширше доповнювалися панщиною – обов'язковими відробітками на панському лані. I якщо в давні часи відробітки обмежувалися кількома днями на рік, співпадаючи з косовицею чи жнивами, то з кінця XV ст. селяни вже працювали по одному дню щотижня від кожного двору, a з середини XVI ст. повсюдною стає дводенна, a інколи й триденна панщина.

Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. Зокрема, сейм Корони Польської 1505 р. прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, тобто практично заборонявся. Обмеження свободи пересування супроводжувалося повним підпорядкуванням селян юрисдикції власника, до присудів якого не могла втручатися жодна апеляційна інстанція, навіть королівська.

Однак цей класичний образ підневільного селянства, про яке в середині XVII ст. французький інженер Боплан, проживши майже 20 років в Україні, писав, що селяни тут перебувають у гіршому становищі, ніж каторжани на галері, не був повсюди однаковим. Його обриси видозмінювалися щодалі кардинальніше на відстані від регіонів густого стабільного заселення. Скажімо, по волинський бік польсько-литовського кордону селянське законодавство Великого князівства Литовського було набагато м'якшим, ніж норми польського права, що діяли в Галичині й Холмщині. Уповільнене поширення фільваркового господарства сприяло тому, що в стосунках між паном і селянами досить довго домінувала модель підданства по формулі "опіка й оборона / данина за опіку". Відтак селянські повинності обмежувалися продуктовими податками, виконанням підводних та фортечних робіт і толоками, тобто разовими сезонними відробітками на польових чи дворових роботах (іноді частина повинностей і данин або й усі вони замінювалися на грошовий податок – чинш ). Саме тому, наприклад, прискорене втягнення Волині в останній чверті XVI ст. у ґданську торгівлю збіжжям і, відповідно, бурхливий ріст фільварків з їхнім неминучим супутником – панщиною, потягнули за собою обвальну лавину неоголошених селянських виходів – втеч.

На Брацлавщині і в степовій та лівобережній частині Київщини хронічний брак робочих рук на неозорих обшарах порожньої землі примушував землевласників до особливо обережної політики щодо селян, яким надавалося тим більше пільг, чим ближче до татарського пограниччя лежали панські володіння. Варто додати, що й сама панщина (там, де вона існувала) відроблялася на Київщині не з диму, себто власне селянського двору, а з дворища чи служби – сукупності дворів так званої великої селянської сім'ї, де мешкало разом кілька її поколінь (у степовій Україні дворища звали хуторами ). Це фактично зменшувало кількість відробіткових днів, оскільки їх виконання сумарно покладалося на доросле чоловіче населення усієї "великої сім'ї".