Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Смерть старого короля Жиґимонта III, як і передрікав Древинський, принесла формальні зміни. Ухвалені на елекційному сеймі 1632 р. Статті заспокоєння грецької релігії , підтверджені дипломом новообраного короля Владислава IV 14 березня 1633 р., зафіксували те, що було і без королівського привілею здобуте сеймовим опором шляхти, міщанською опозицією і, врешті, козацькою шаблею. Проба можливостей відбулася, і Русь вийшла з цієї ріки інакшою, ніж увійшла до неї, усвідомивши себе третьою силою в Речі Посполитій двох народів.

Прискорення пульсу суспільного життя, про яке оповідалося у попередніх параграфах, ішло в парі з суттєвими змінами, що почалися з кінця XVI ст. в господарсько-економічному побуті. Особливо виразно це проявилося не на споконвіку обжитих, густозаселених теренах Галичини, Західного Поділля чи Волині, a в південних і південно-східних регіонах понад Диким Полем. Вже на Люблінському сеймі 1569 р. вирішено було розібратися з цими далекими землями, які за унійним актом стали окраїною не Великого князівства Литовського, a Корони Польської. Тож сейм ухвалює провести перепис тамтешніх пустинь, тобто спустошених татарами городищ і селищ з метою визначити найбільш придатні для перезаселення й оборонного будівництва. На жаль, перепис, укладений 1570 р., до нашого часу не зберігся. Однак перелік новопосталих в останній чверті XVI ст. містечок укріпленого типу з невеликими фортецями ( замочками ), біля яких селилися люди, показує, що більшість з них виникла на місці старих, іноді навіть давньоруських укріплень.

Поява нових містечок супроводжувалась концентрацією довкола них сільської людності, котра віднині могла пересидіти татарський набіг за стінами замочка (татари, як правило, не брали в облогу укріплень: їхня тактика спиралася на раптовий напад і блискавичну втечу). Відтак доволі швидко більшість нововитворених містечок обростало волостю, тобто селами, котрі, як тоді говорилося, тягнули до нього, витворюючи невелику адміністративну, церковну і торговельну округу. Адже у містечку проживала урядницька адміністрація і знаходилася церква – центр приходу, оскільки більшість так званих сіл були поселеннями хутірського типу і не мали власних храмів. Тут же зосереджувалася і місцева торгівля. Власне, новоосаджені міста нерідко тим і відрізнялися від більших сіл, що в них у встановлені відповідним привілеєм строки можна було вільно торгувати: раз чи двічі на рік – на ярмарках і раз чи двічі на тиждень – на так званих торгах, тобто базарних днях.

Кількість міських поселень, що виникли в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. у пограничних ( українних ) воєводствах – Київському та Брацлавському, вражаюча – понад 300. I хоча в переважній більшості їхнє населення не перевищувало сотні дворів, тобто близько 600–700 чоловік, однак роль осередків, довкола яких снувалося життя, вони виконували. Більшість засновувалася відразу на маґдебурзькому праві, тобто з певними, нехай і спрощеними, формами самоврядування. Навіть обмежені форми маґдебурзького самоврядування сприяли торговій активності міського населення і пожвавленню ремісництва. Наприклад, у Білій Церкві, що виникла як прикордонний замок у середині XVI ст., a 1588 р. одержала привілей на маґдебурзьке право, на 40-і роки XVII ст. вже мешкало понад 250 ремісників різних професій – до 30 % жителів.

Завдяки мережі нових міських поселень та згущенню довкола них сільської людності помітно збільшилося населення старих міст. За даними ревізійних переписів, чисельність жителів між 1552 і 1622 роками зростає: у Житомирі й Вінниці більш як удвічі, в Острі – у 2,5, Києві – у 3,6, Каневі – в чотири, Черкасах – майже у п'ять разів. Зрозуміло, що жодне з цих міст, у тому числі й найбільше – Київ – за кількістю мешканців так і не змогло дорівнятися, скажімо, тогочасному Львову (наприкінці XVI ст. у Києві жило 7 тис., а у Львові – понад 12 тис. чоловік). Однак загалом демографічний показник заселеності змінився невпізнанно. За обрахунками дослідників, на Київщині першої половини XVII ст. мешкало 500–550 тис., a на Брацлавщині – 450–500 тис. осіб, що не так і відрізнялося від показника заселеності Волині (до 700 тис.) – регіону стабільної високої густоти населення в противагу ще недавно напівпорожній наддніпрянсько-брацлавській україні.