Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Ось за такого розкладу сил київські церковні кола в порозумінні з гетьманом Сагайдачним і козацькою старшиною зважилися на ризикований крок. У березні 1620 р. до Києва прибув, повертаючись з московської подорожі додому, Єрусалимський патріарх Феофан, урочисто зустрінутий братчиками, духівництвом і козаками. Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі було зібрано з'їзд за участю шляхти, міщан і козаків, члени якого звернулися до патріарха з проханням висвятити православних ієрархів замість уніатів і тим самим відновити не існуючу номінально Київську православну митрополію. Той вагався, остерігаючись короля і ляхів , але врешті у жовтні 1620 р. вночі, у Братській церкві на ремісничому Подолі відбулося таємне поставлення ієрархів, проведене при щільно затулених вікнах, аби навіть світло не привертало уваги сторонніх. Так православний єпископат був відновлений. Лишалося найскладніше – добитися його легального визнання, оскільки, згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити ієрархів на їхніх хлібах духовних .

Дванадцять років, що проминули між таємним посвяченням ієрархів і смертю Жиґимонта III, котра поклала край затяжній війні короля-католика зі своїми православними підданими, були наповнені сеймовою боротьбою. Вона спалахнула з новою силою, супроводжуючись гострими словесними баталіями оборонців і противників київської акції. I те, й інше пішло б за вітром, як і всі попередні зусилля, коли б за спиною Борецького і новопоставлених ієрархів час від часу не зблискувала козацька шабля, нагадуючи, хто опікає нелегально поновлену митрополію. Борецький взагалі не виїжджав з Києва, почуваючи себе в повній безпеці під козацькою охороною. Більше того, у тому ж 1621 р. він оголошує публічний протест ("Протестацію"), звинувачуючи короля й уряд у потоптанні прав руського народу і протизаконній підтримці відступників-уніатів, котрі порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками й Руссю. Борецький пише:

Останні слова вельми характерні для усієї спрямованості тогочасної полеміки. Памфлети й заяви, видрукувані впродовж 1620-х років, за змістом рішуче відрізняються від ранніх полемічних писань. На другий план відійшли теологічні дискусії довкола східних і західних церковних догматів. Сила слова й гнучкість думки підкоряється ідеї самоутвердження руського народу, символом цілісності й історичної самодостатності якого виступає православ'я. Зусилля уніатів, говорить автор зверненої в 1623 р. до сенату "Суплікації" (ймовірно, її написав волинський шляхтич, один з найактивніших сеймових діячів Лаврентій Древинський), спрямовані на те, аби на Русі не було Русі , однак віра східна не може бути знищена інакше, як із знищенням руського народу. Церковна унія розхитує політичну єдність Русі з Короною Польською, тож, вважає Древинський:

У цих словах вперше формулюється уявлення про Річ Посполиту не як державу двох(урочиста назва якої звучала – Річ Посполита двох народів), a як державу трьохнародів: Польщі, Литви і Русі.Сейм 1623 р., до якого звертався автор "Суплікації", як і решта сеймів, відклав вирішення релігійної проблеми через інші державні справи. Розгніваний Древинський, виходячи з Посольської ізби, кинув на прощання Йосифові Рутському: "Бачимо, що ми нічого не досягнемо проти вас за життя цього короля, але під час безкоролів'я ми вже усіма силами повстанемо проти вас". Коментуючи цей інцидент, Рутський записав: "Ми посміялися з цього, бо ж з цього й справді хіба сміятися".

Час показав, що добре сміється той, хто сміється останнім… Короткозорість королівського двору і сейму, які на протязі бурхливих 1620-х років не помітили якісного переродженняруського опору, що з конфесійного протесту за оборону загроженої доброї старовини перетворився на усвідомлений національний рух, коштуватиме Речі Посполитій у недалекому майбутньому втрати самої Русі.