Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Протилежний полюс ціннісних установок репрезентує найталановитіший руський письменник того часу Йоан Вишенськийродом з м. Судова Вишня поблизу Перемишля. Біографічні відомості про нього вкрай скупі: народився між 1545 і 1550 рр.; жив у Луцьку, Львові та Острозі; чернечий постриг, імовірно, прийняв у Дубенському монастирі на Волині. Близько 1576–1580 р. виїхав на Святоафонську гору у Греції, де жив ченцем, a під кінець життя – аскетом-пустельником (умер бл. 1620 р.). За цей час відвідав Україну єдиний раз – у 1604–1606 рр. На заклик повернутися додому, бо цього вимагає народно ожиданіє , відповів категорично: "Ни бо аз с народом завіти завіщевал, ниже отвіти творил… Почто мя ожидают?"

Печать максимального ригоризму лежить на всіх 16 збережених творах Вишенського, написаних переважно у формі послань (жодне за його життя видрукуване не було, хоча, без сумніву, вони читалися у вужчих інтелектуальних колах). Що ж до їхньої загальної спрямованості, то чи афонський пустельник з незрівнянним художнім темпераментом громить владик-відступників, чи метає громи на здохлий труп Римської церкви, чи палко проповідує смиренну глупоту на противагу латинским басням… його позиція безхитрісно проста. Нехай як слина щезне все, що порушує старовину.Опора ж останньої – у збереженні руської простоти під гаслом ліпше дома в благочестии, єсли и немного знаючи, седіти, ніж наразитися на огонь пекелный .

Настільки ж відірваний від сучасного йому життя, наскільки й безмежно талановитий як майстер філігранного слова, Вишенський репрезентує найвищу форму православного консерватизму, чиїм символом віри було повернення до вже неіснуючих візантійських святощів.

Інтелектуали-полемісти, дискутуючи, не зважували слів і ударів, якими обмінювалися в азарті протиборства. A тим часом відлуння словесної війни, що рік за роком вихлюпувалась на загал, почало приносити перші реальні, a не словесні ефекти. Прихід до пастирської влади Іпатія Потія, володимирського і берестейського владики, з 1599 р. – уніатського митрополита, не сприяв мирній розрядці. Потій (1541–1613) був за вдачею людиною крутою, призвичаєною наказувати (до постриження він обіймав пост берестейського каштеляна, a походив зі старовинного заможного роду підляської шляхти, наближеної до великокнязівського двору). Агресивність нового владики у розв'язанні церковних спорів складала надто разючий контраст із декларованою уніатами програмою братерської любові. Навертаючи незгідливих православних до унії, Потій діяв безапеляційно і цим викликав ще дужчий спротив. Пом'якшеним варіантом відповіді на ці неподобства стало те, що православні священики поширювали серед прихожан найнеймовірніші вигадки стосовно уніатів. Наприклад, про Потія говорили, що він свого часу прийняв іудаїзм і навіть дав себе обрізати. У рік смерті луцького владики Кирила Терлецького (1607), довкола якого завжди кружляло чимало пліток, поширилася фантастична чутка про злу смерть віровідступника. Анонімний автор, котрий записав цю історію, оповідає, буцімто Терлецького задавив у погребі диявол і заховав тіло в порожню бочку з-під грошей; далі хитрі слуги возили мерця по селах, видаючи його за живого, аби збирати з людей податок, a потім викинули труп у болото, і там му ворони очі вибрали , аж доки селяни не витягли тіло з багна і не закопали. Сталося ж це все тому, підкреслює, лякаючи наївного читача, оповідач, що Терлецький був зрадцею Церкви Восточноє , і про це мають пам'ятати всі люди землі Волинскоє і кождый цнотливий (чесний).

Опечатування і примусова передача церков, збройні напади на вірних, спроби відсторонити неуніатів від участі в міському житті підштовхували і до гострішої реакції, ніж поширення агітаційних вигадок. Так, коли 1610 р. на Перемишльську єпархію був висвячений уніатський владика Афанасій Крупецький, вступити до Перемишля йому вдалося лише через рік, і то спираючись на охоронний королівський мандат, оскільки місцева шляхта погрожувала фізичною розправою. Напружена ситуація з 1609 р. почала складатися і в Києві. Посланець Потія Антоній Грекович приїхав сюди, аби взяти під своє намісництво митрополичий Софійський монастир. З різким опором православного духівництва вперше солідаризувалися козаки: гетьман Григорій Тискиневич застеріг київського підвоєводу, щоб Грекович не надто поспішав, інакше його вб'ють, яко пса. Погроза справдилася: в лютому 1618 р. козацька ватага, упіймавши намісника, утопила його в Дніпрі, або, як зловтішно запише київський літописець, під льод подсадили води пити.