Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Так відбулося те, чого побоювалися перед відправкою Потія і Терлецького до Риму – Русь розділилася на дві нерівні половини. З одного боку став увесь православний загал, a з другого опинилися руські ієрархи-уніати без вірних. I на тих, і на других лягла тінь церковної анафеми. I тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. A в зверненні Костянтина Острозького до Жиґимонта III князь кваліфікував те, що сталося, як порушення прав і привілеїв руського народу, що може призвести ку остатной згубі всеї Корони Польської.

Відповіддю короля, який рішуче зайняв сторону уніатів, можна вважати універсал від 15 грудня 1596 р., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов'язковими. A оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від "відступників", вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їх землі, a також церковна юрисдикція над усім духівництвом Східного обряду.

Починалося велике протистояння (вповні не розв'язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі й насильства, коли обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося нарівні стати жертвами власного фанатизму і затятості. Розмірковуючи над витоками цього феномену, мусимо визнати, що православний загал України-Русі на унії нічого не втрачав, ба – логіка владик-уніатів, які через голову можновладців Польської католицької церкви шукали опіки могутнього Рима і тим самим зміцнювали позиції православних у католицькій державі, була поза всякими сумнівами слушною. Нічого не загрожувало й зовнішній традиційній обрядовості Східної церкви, a всі глибші догматичні розходження в акті унії були потрактовані з максимальною делікатністю, відкладаючись на розсуд і дебати богословів у далекому майбутньому. Тож в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття всякого нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак – справедливу й добру старовину. Поштовхом же до організованого опору стали не конфесійно-світоглядні причини, a швидше соціальний інстинкт. Перед Руссю постала дилема: за ким іти, чиєму заклику коритися – монарха на троні чи власного некоронованого володаря Божою милістю ? Вибравши князя Острозького, Русь тим самим відповіла, кому, за її уявленнями, належить першість влади.

Випробуваною зброєю релігійних полемік XVII ст. було слово – проповідь і друкована книга. Зокрема, розповсюдження реформаційного вільнодумства проходило під акомпанемент полеміки, супроводжуючись появою величезної друкованої продукції з конфесійних проблем, обсяг книжкової продукції такого роду збільшувався лавиноподібно і в Польщі. Нерідко зі справді блискавичною оперативністю вона дублювала у польському перекладі латиномовні видання, що з'являлися на Заході. Тоді ж склалася практика одночасного видання двох мовних версій твору – латинської і польської, a також оперативного друку коротких листів-памфлетів, спрямованих до конкретного опонента з обґрунтуванням хибності його поглядів, оголошених у якійсь попередній книзі.

Цей арсенал прийомів і тактики належало в найкоротший час освоїти Східній церкві, якщо вона хотіла встигнути за часом. Потік друкованих полемічних творів відкриває книга ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного",видана в Острозі 1587 р. Цей твір, написаний сильно й жваво, адресувався до брошури Бенедикта Гербеста "Виклад віри Римської церкви" (1586). На коротку апологетичну історію католицизму Смотрицький відповів такою ж короткою викривальною історією папства, спираючись на протестантську тезу про папу-антихриста , чия влада є передпеклом , у той час як ключ царства небесного знаходиться в руках людей статечної грецької православної віри.

Початок довколоунійним дебатам поклала книга анонімного автора (найімовірніше, Іпатія Потія), видана у Вільні 1595 р. під назвою "Унія альбо выклад артикулов ку зодноченю Греков с костьолом Римским". Не обминув Потій і тезу про папу-антихриста , звертаючись з властивою йому енергійністю до читача: Нехай же тобі, дурню, што их слухаєш… скажут геретыкове, єсли відают, имя тоє Антихристово… Відповідь не забарилася. Наступного року (1596), якраз напередодні Берестейського собору, Стефан Зизаній видає у Вільні одночасно польською і руською мовами "Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалимського, o антихристі и знакох єго".Використавши трактат кальвініста Зібранда Любберта "De Papa Romano" (Про римського папу), Зизаній перераховує одинадцять знаків на підтвердження того, що папа є посланцем самого пекла.