Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Нової сили словесні баталії набули після собору 1596 р., відразу й надовго визначивши "лінію барикад", яка розділила Русь уніатську і Русь православну. Однак найпомітнішим серед ранніх полемічних творів став написаний на замовлення князя Костянтина Острозького і виданий восени 1597 р. у тій самій друкарні в Кракові польською, a на початку 1598 р. в Острозі руською мовами трактат під назвою "Апокрисис"(Відповідь). Автор цього твору підписався псевдонімом Христофор Філалет ( Христоносець Правдолюб ), під яким, найімовірніше, ховалася довірена особа старого князя, протестант ( чеський брат ) з Великої Польщі Мартин Бронєвський. Ця книга, позначена яскравим літературним хистом і майстерністю досвідченого диспутанта, який влучною логікою б'є по слабких місцях опонента. Ще суттєвішим є те, що власне в "Апокрисисі" була сформульована програма, на яку впродовж десятиліть спиратиметься українська опозиція. Підкреслюючи порушення прав православних, Філалет звертається до шляхти Речі Посполитої з багатозначним закликом. Права й вольності русинів і поляків в єдних дощках… замкненыи єдними звязками утвержени суть, тому порушення їхньої рівноваги – це шлях до громадянської війни. Відтак милість і згода, про яку говорять уніатські владики, може обернутися катастрофою для держави, котра важиться зазіхати на віру своїх громадян, бо ж ничого не єст так доброволного, як набожество и віра.

Немає потреби зупинятися на всіх творах, які після 1598 р. вийшли з-під пера про- і антиуніатськи настроєних публіцистів: ріка полемічної літератури охоплювала надто багато імен і праць, виданих в Острозі, Львові, Вільні, Києві. У цьому потоці можна виділити два головні напрями, що відбивали властивий часові спосіб думання і, своєю чергою, спонукали читача до дій. Перший з них, започаткований книгою Філалета, попри гостроту полемічних випадів, відбивав тривожне передчуття катастрофи, закликаючи шукати шляхи полагодження небезпечного розколу. З особливо пронизливою силою така позиція відображена у творах Мелетія Смотрицького.

Максим(у чернецтві Мелетій) Смотрицький(бл. 1577–1633) був сином першого ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького. Вчився в Острозі; з 1600 р. як наставник білоруського княжича Богдана Соломерецького здійснив разом зі своїм підопічним освітню мандрівку, слухаючи лекції у протестантських університетах Вроцлава, Лейпціга, Нюрнберга і Віттенберґа. З 1608 р. мешкав у Вільні, прийнявши 1618 р. чернечий постриг у Віленському братському монастирі, a восени 1620 р. був висвячений у сан полоцького архієпископа; впродовж 1625–1626 рр. здійснив паломництво на Схід. Після повернення на запрошення князя Олександра Заславського, спадкоємця Острозьких, став архімандритом Дерманського монастиря поблизу Острога, де прожив до смерті. Очевидно, саме тоді ж, у 1627 р., почав схилятися до унії, про що відкрито оголосив через рік, після конфлікту з учасниками Київського православного собору 1628 р. На цьому соборі була піддана анафемі його книга "Апологія", у котрій Смотрицький доводив, що в найголовніших догматах Західна і Східна церкви не розходяться, a тому примирення між ними можливе і навіть бажане з перспективи майбуття Русі.

Окрім знаменитої "Граматики словенської" (1619), що стала першою науковою кодифікацією церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції, перу Смотрицького належить ряд книг теологічно-публіцистичного змісту. Зокрема, гучну славу молодому теологу принесла вже перша з них – догматичний трактат "Антиґрафи" (1608), написаний у відповідь на твори Іпатія Потія "Герезія" та "Ґармонія". Проте знаменитим його зробила видана у Вільні 1610 р. книга "Тренос або Плач Східної церкви", яка відлунює передчуттям громадянської війни Русі з Руссю.

Впродовж 1628–1629 рр. у світ виходить аж три праці Смотрицького (згадана вище "Апологія", "Протестація" та "Паренесис" (Напучування)), у яких теолог намагається знову й знову переконати опонентів, що примирення зберегло б православ'я від занепаду, a руському народові дало права, сприятливі для розвитку освіти й культури. Унія, доводить він читачеві, нічим не загрожує українцям і білорусам, більше того – боротьба між уніатами й православними не варта того, аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків. Гостро критикуючи православну церковну спільноту в останній зі своїх праць, виданій у Львові 1629 р. під назвою "Екзетесис" (Співставлення), Смотрицький підкреслює її найголовнішу ваду – нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, все лишається по-старому , тобто в стані консерватизму й деградації, уособленням яких в очах автора є руська добра старовина.