Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

На відміну від німецьких католицьких колоній, вірменська і єврейська громади не тільки не розсмоктувалися в слов'янській масі, але навпаки – внаслідок загальної інтенсифікації духовного життя ще дужче виокремлювалися, додаючи багатобарвності руським містам і складаючи тло, на якому вперше в українських землях почав розвиватися феномен відкритого суспільства міського типу.

Сприятливими для розвитку міст були й організаційні форми їх існування. Започаткувавшись як ексклюзивна форма життя німецьких колоній у Володимирі, Сяноку і Львові, німецьке (маґдебурзьке)право вже на початку XV ст. поширилось у всіх більших містах Русі й Поділля, перетворившись на загальноприйняту норму міського укладу. Культурним посередником, за допомогою якого воно проникало на Русь із Саксонії, Пруссії та Силезії, стали польські міста. Під впливом польських міських практик виробляється той тип міського устрою, найповніше представлений у Львові, який з часом – уже за львівським взірцем – проникав вглиб українських земель.

Головне, що принесло з собою маґдебурзьке право – це вилучення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації і запровадження виборного самоврядування. Останнє здійснювалося двома виборними органами – радою і лавою , що носили спільну назву магістрат. Рада, яка складалася з райців, очолених бурмистрами, виконувала поліцейсько-адміністративні функції. Щодо лави, то це був судовий орган для розгляду кримінальних справ, де в ролі присяжних виступали виборні городяни – лавники, очолювані війтом. Обсяг незалежності кожного конкретного міста значною мірою визначався типом війтівського уряду, оскільки війт був підзвітний у менших приватних містечках – власнику, a у великих містах – королю. Пост війта, який давав значні прибутки від судових оплат та інших пільг, міг бути спадковим, персонально наданим чи виборним (останнє стосувалося міст з найбільш розвинутими формами самоврядування, як Львів, Кам'янець, на сході України – Київ).

Члени міської ради обиралися пожиттєво, і це нерідко призводило до зловживань, вже не беручи до уваги, що така рада з плином часу перетворювалася на замкнуту касту міського патриціату. Однак існували легальні важелі протидії цьому, оскільки міське життя набувало щодалі розвинутіших публічних форм. Наприклад, у Львові конфлікт між радою і поспільством, що розгорівся у 1570-х роках, скінчився створенням так званої Колегії 40 мужів, яка отримувала право контролю над прибутками і видатками міста (від руської громади до Колегії регулярно обиралося по два представники депутатами на ратуш ). Із загостренням релігійної напруженості в місті наприкінці XVI ст. було утворено нову організацію станів і націй, яка, крім городян-католиків, представляла вірменів і русинів.

Паралельно із закоріненням німецького права оформлялася цехова система організації ремісництва. Перші цехові корпораціїфіксуються у Львові й Перемишлі з кінця XIV ст. У Львові, наприклад, на той час існувало не менше чотирьох цехів (пекарський, різницький, шевський і кравецький); у 1425 р. їх було вже 10, наприкінці XV ст. – 14, a на середину XVI ст. – біля 20. Цехова система була запозичена в готових формах з німецьких взірців і поширювалася тим швидше, що реміснича практика вимагала від молоді обов'язкових подорожей до ремісничих центрів для завершення фахової підготовки. Переходячи з міста в місто, майстри тим самим переносили й поширювали цехові взірці тих осередків (найчастіше німецьких), де вчилися. Тому цехові устави кожного новоствореного цеху, як правило, були повторенням якогось первісного взірця. Наприклад, цех ткачів у Львові у 1469 р. створився на кшталт цеху в Ландсгуті, німецькому місті на західному пограниччі Польщі; ткачі Кам'янця-Подільського утворили, своєю чергою, власний цех за львівським зразком і т. д.

Цех був самоврядною громадою, очоленою виборним старшиною – цехмистром, найбільш авторитетним серед майстрів, що складали цехове братство. Окрім майстрів, до цеху входили їхні помічники – підмайстри ( товариші ), a також учні ( виростки, хлоп'ята ). Цехове право, зіперте на звичаї та устави (кожен цех мусив мати власну письмову уставу , що затверджувалася королем чи власником (приватного) міста), регламентувало і виробничий, і моральний бік життя ремісників. Корпоративна втаємниченість, що складала свого роду ідейну основу цехової системи, перетворилася на руських землях в головне джерело міжетнічних зіткнень. Адже з одного боку – цех за своєю природою не міг обіймати в братстві осіб різної віри й мови, a з іншого – в строкатому етнічному конгломераті, яким були галицькі міста, він не міг зберігати внутрішню цілісність. Оскільки ж цехова організація була занесена з німецьких земель та Польщі, теоретично членами цехів мали ставати лише католики, як зрештою і застерігається в багатьох уставах на зразок цієї: