Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

У перемінах, які простували за згаданою реформою, незгуртований і маловпливовий руський елемент не ставив перед собою окремої мети. I це не дивно: від старого боярства- панів , що не так давно потрясало Галицько-Волинською державою, небагато що залишилося. Його активніша частина, задіяна в боротьбі з Польщею у другій половині XIV ст., після поразки емігрувала на Волинь: багатьох потомственних галичан та їхніх синів і онуків бачимо в оточенні князя Свидриґайла (про нього див. далі, § 2). Інші, не менш впливові і заможні, примирившись з новим режимом, злилися з польською знаттю, якій король доручав найважливіші тутешні уряди.

Руські бояри менш помітного калібру, освоюючи нові порядки, йшли подібними шляхами, хіба на трохи нижчих щаблях суспільної драбини. Впродовж XV ст. вони поволі щезають з політичних видноколів Русі. Одні вигасають фізично, як Болестрашицькі, Бибельські, Галки, Дворсковичі, Дядьковичі, Задеревецькі, Лоєвичі, Мошончичі, Преслужичі, Слонечковичі, Тептюковичі. Інші вступають у родинні зв'язки з новим колом рівних – заможним місцевим панством неруського походження, що вже в наступному поколінні, як правило, тягло за собою зміну віровизнання на католицьке і поступове спольщення, як сталося з Ваповськими, Волчковичами (Ходоровськими), Даниловичами, Дідушицькими, Дрогойовськими, Дершняками, Кірдеями, Лагодовськими, Порохницькими, Оріховськими, Струсами, Чурилами тощо.

На відміну від помітної знаті, дрібний збройний люд, якому пощастило утвердитися в своїх майнових правах і увійти до шляхетського кола, зберігав, як правило, спосіб життя, звичаї і віру предків. Як багато було такої шляхти, дають уявлення дещо пізніші матеріали – військові пописи першої половини XVII ст. Наприклад, на пописі Львівської землі 1621 р. серед 628 шляхтичів, внесених до реєстру, нараховувалося 43 Чайковських, 34 Гошовських, 40 Вітвицьких; на пописі Перемишльської землі 1648 р. на загальне число близько однієї тисячі шляхтичів припадало 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких і т.ін.

Малозаможність не дозволяла цим людям пробитися до виборних посад у шляхетських самоврядних органах, що давало б доступ до важелів впливу і забезпечувало лідерство у місцевому житті. Однак попри незначну суспільну вагу, православна шляхта лишалася тим поживним середовищем, яке консервувало свою "руськість" на рівні, вищому за етнографічний. Запорукою цього служило усвідомлення потенційних можливостей, притаманних представникам привілейованого стану. Основною "школою" політичної поведінки для руської шляхти стало парламентарне життя Польської держави (до його завершеного оформлення, зрештою, доклали рук і сеймові депутати від руських земель).

Між серединою XV – серединою XVI ст. на руських теренах Корони Польської усталилося чотири регіональних сеймики, посли яких представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах : Руського воєводства – у Судовій Вишні і окремо для Холмської землі – у Холмі (з 1563 р. оформився також окремий сеймик Галицької землі, який засідав у Теребовлі); Белзького воєводства – у Белзі; Подільського – у Кам'янці-Подільському. Між 1548 і 1572 рр. з цих сеймиків послами до сейму було делеговано загалом 121 особу (для порівняння, від трьох воєводств Малої Польщі – Краківського, Люблінського і Сандомирського – впродовж цього ж періоду на сеймі брало участь 92 депутати).

Завдяки участі в сеймиковому житті рядовий шляхтич, навіть коли він був тільки власником виборчого голосу, прилучався до категорій політичного мислення, до обговорення проблем державного устрою, політики, права. Це давало інтелектуальний досвід незмірно ширший, ніж сфера інтересів власного закутка. Але власне тут ми вперше можемо говорити про зародження феномену роздвоєння свідомості, характерного для представників руської шляхти. Вірогідно, саме впродовж першої половини – середини XVI ст. виокремлюється специфічний стереотип такої людини – gente Ruthenus natione Polonus ( руського племені польської нації ), як називав себе видатний тогочасний публіцист з-під Перемишля Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, багаторічний мешканець Венеції, Лейдена і Рима, визнаний речник абсолютизованої ідеї золотих вольностей шляхти. Спираючись на ренесансну ідею політичного патріотизму як синтезу рідної землі з особою володаря і спільнотою, в якій живе індивід, цей стереотип об'єднав усвідомлення свого руського походження з відчуттям приналежності до польської політичної нації , тобто політичного народу тієї держави, активними членами якої почала відчувати себе руська шляхта. Конфлікт роздвоєних лояльностей, де громадянський обов'язок вступить у протиріччя з любов'ю до милої Русі й старожитного нашого народу руського , пояснить поведінку багатьох шляхтичів-русинів згодом, у добу Хмельниччини, коли gente Rutheni natione Poloni роздвоювалися між своїми двома душами, марне сподіваючись зліпити докупи антагоністичні половини розламаного війною польсько-руського світу.