Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великороссии с Малороссией", датована 1762 роком. Нагадуючи воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька старшина – це люди не без знатних рангов , які не поступаються російській аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно, і тому її статус рівнозначний статусові Росії:

Пошуки доказів, спрямованих, за висловом Зенона Когута, "прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності", не були новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха, тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.

Глухівські події, про які з пильністю відрапортували імператриці київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р. гетьман отримав наказ з'явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як виявилося – назавжди. [55] Кирило Розумовський, далі живучи у Петербурзі або за кордоном, тільки в останні роки життя повернувся в Україну. Помер у 1803 р. в Батурині; похований тут же, у завершеній того самого року на його кошт Воскресенській церкві, що існує донині (прах гетьмана в пошуках коштовностей потривожили вже за радянських часів, тож його гріб не зберігся). Місцевий переказ, пов'язуючи двох батуринських гетьманів – Мазепу і Розумовського, оповідає, що церкву побудовано з цегли так званого Мазепиного стовпа – башти, яка уціліла після погрому Батурина 1708 р. До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла "Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й звичаями, підтвердженими в грамотах". Її склав секретар імператриці, колишній вихователь Розумовського Григорій Теплов, котрий після затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні. "Записка" трактувала козацькі терени як органічну частину російської державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти старшини, надуживання якої, на думку Теплова, процвітають через недосконалість малоросійських прав , особливо – через конфузний польський (тобто Литовський) Статут , положення якого

Вважають, що "Записка" Теплова стала сигналом до рішучих дій. На вимогу Катерини II Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р. підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 (21 н. ст.) листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався граф Петро Рум'янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період Правління гетьманського уряду ), а впереміш, аби серед старшини вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего – тобто російського, совсем отличным.