Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Забігаючи наперед, варто додати, що кодифікаційна комісія, створена Данилом Апостолом, пережила його самого, аж у 1744 р. передавши на розгляд Сенату укладений нею звід з 30 розділів і 1716 артикулів, причому 1043 (!) з них базувалися на Литовському Статуті. [53] Цей звід під назвою "Права, по которим судится малороссийский народ" був опублікований 1879 р. відомим істориком права, київським професором Олександром Кистяковським. Акт цей виявився запізнілим: на той час Сенат уже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства. Тож спершу малоросійські права були заморожені в канцелярії Сенату, далі (1756 та 1766 рр.) їх пробували використати в рамках передбачуваної загальноімперської кодифікації, а 1807 р. навіть поклали в основу нового законопроекту під назвою "Собрание малороссийских прав" (в силу політичних обставин він теж не був запроваджений у життя). Втім, це не перешкодило малоросійським правам діяти de facto [54] Українські суди в поточній практиці спиралися на праці місцевих юристів: "Суд и росправа в делах малороссийских" Федора Чуйкевича (1750), "Книга Статут и прочие права малороссийские" Кондратьєва (1764) та ін. навіть після ліквідації Гетьманату. Офіційна відміна місцевих правових особливостей збіглася аж з встановленням у губерніях Лівобережної України, згідно з імператорським указом 1843 р., загальних норм судочинства на підставі Зводу законів Російської імперії (на Правобережжі дія Литовського Статуту була припинена сенатським указом 1840 р.).

Після смерті Данила Апостола (1734) вибори нового гетьмана знову були загальмовані, а владні повноваження передано Правлінню Гетьманського Уряду – дещо пом'якшеному варіантові Малоросійської колегії. Офіційно цей захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією тодішньої імператриці Анни Іоанівни – остаточним; ще одна таємна інструкція рекомендувала поширювати чутки, ніби головною причиною податкових тягарів простолюду був гетьман, тож ліквідація його влади принесе полегшення.

Правління складалося з шістьох осіб – трьох росіян з-поміж найвищих чинів дислокованої на території Гетьманату армії і трьох українців – генерального судді, генерального осавула і генерального підскарбія. У практичний діяльності Правлінню належало керуватися Рішительними статтями 1728 р., а на засіданнях, згідно з імператорським розпорядженням, сидіти довкола столу в равенстве – офіцерам навпроти старшини. На цьому, щоправда, равенство і закінчувалося, бо реально правили Україною керівники російської трійки – спершу кн. Шаховськой, далі кн. Борятинський та ін. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. необмеженими повноваженнями був наділений також фельдмаршал Мініх, головнокомандувач російської армії, дислокованої на території Гетьманату і Слобожанщини. Певний час він навіть клопотався, щоб йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство, трактуючи українські автономні порядки з підкресленим презирством. Наприклад, коли Генеральний суд розв'язав суперечку Мініха з родиною Маркевичів не на його користь, він, не добираючи дипломатичних висловів:

Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети Петрівни (1741–1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709–1771). За красивий голос і гарну поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели (впродовж XVIII ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася), і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця здійснила подорож на батьківщину графаРозумовського (графський титул родині Розумовських був пожалуваний 1744 р.), вклонилася київським святиням і вельми прихильно сприйняла висловлені їй у Глухові прохання старшини відновити давні вольності , у тому числі й гетьманство.

Бажаний кандидат знайшовся відразу – молодший брат Олексія Розумовського Кирило, якому на той час виповнилося лише 16 років. Втім, декоративне гетьманство поспіху не вимагало, тож юний граф відбув у закордонну освітню подорож у супроводі свого наставника Григорія Теплова. Тим часом на Україну щедро сипалися царські милості: її територію було звільнено від армійських постоїв, а мешканцям дозволено вільну торгівлю збіжжям; 1745 р. поновилася Київська митрополія (перетворена 1722 р. на архієпископію з призначуваним з Петербурґа ієрархом); врешті – у 1747 р. оголосили царський указ "О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям". На початку березня 1750 р. в Глухові, з великою урочистістю і дотриманням належного церемоніалу 22-річний Кирило Розумовськийбув заочно "обраний" на гетьманство, а імператриця з цієї нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній церкві у Петербурзі гетьманські клейноди: прапор, бунчук, військову печатку і срібні литаври. В липні цього самого року, з численними екіпажами, верховим супроводом, музикантами, скороходами і навіть трупою акторів гетьман прибув до Глухова, де його зустрічала майже вся старшина, духовенство, кілька тисяч козаків.