Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Перша спроба її теоретичного обґрунтування належить, схоже, Пилипу Орлику, котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір, дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко. Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це вставки до авторського тексту так званих листів , котрими нібито обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти 15 листів з Січі і 7 – на Січ [36] Сюди належить додати ще три листи мазепинських часів, схоже, справді автентичні. (від Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між "володарем" (гетьманом) і "політичним народом" (Військом Запорозьким, уособленням якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування – між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з'єднання з Росією тощо. Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно додивлятися, щоб у проектованій (!) угоді не було чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя "на волость" у початках повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні, подавляючи ворожі для себе прояви анархії.

Окресливши ідеальний еталон, Величко підганяє під нього оцінку Богданових наступників. Так, Виговський після смерті Хмельницького нібито сповіщає кошове товариство про своє обрання, заявляючи, однак, що не хоче затверджуватися на тому гетьманському уряді без згоди Війська Низового Запорозького , бо воно, мовляв, становить корінь і утвердження честі та вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам. Лист- відповідь січовиків містить головні постулати поведінки "володаря", сформульовані колективним розумом "народу":

Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з "народом", особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.

У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя Богдана Хмельницького, то дорікає за розор нещасливої україно-малоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною кров'ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями, виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й відомість… низового Запорозького війська ("народу"), порушуючи закон козацької "старовини", встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний пастир.

Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої, об'єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підґрунтя його січової легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби констатував розщеплення козацького й польського політичних світів.

Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій ореолом козацької "старовини". Можливо, тому що його книги, на відміну від твору Граб'янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список Величкового і понад 50 – Граб'янчиного тексту; Граб'янка був уперше виданий друком 1793, а Величко – аж 1848–1864 рр.), ідея Січі як найвищого символу українськості практично не знаходить аналогів у думці XVIII ст. Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).