Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи "шляхетність" козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з'єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.

У його складі і Граб'янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж – поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська (!), Вітебська (!) й Полоцька (!) (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає

З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб'янка, почав брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання, перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. IV, §4), центр сарматської легенди з Польщі на Русь:

У схемі Величка історія українсько-польських взаємин описана так:

Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo, здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і свою присягу… Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності попередніх козацьких служб послідовно наголошено).

Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будь-якої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили Боже і природнє право вільного, шляхетного, савроматійського козацько-руського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом у 1712 р. "Виводі прав України", що разом з так званим "Маніфестом до європейських держав" мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного Богданом Хмельницьким, Орлик підкреслює:

Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всього народу, оскільки боронили благочестиву віру, 3) що козацький народ мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині XVIII ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові "Історії Русів" – для обґрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам "літератури канцеляристів" судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими публіцистами початку XVIII ст. – про месіанську роль в житті українського народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.