Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

На подання Самойловича і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р. був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього не з'явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну (санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів, патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок, вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.

Царська грамота, видана з нагоди обрання Гедеона Четвертинського на митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Гедеона, обраних Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690–1707) та Йоасафа Кроковського (1708–1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті XVII ст. пливе продукція українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.

На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від мусульманської загрози (за традицією християнської думки XVI–XVII ст., остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для настороженості).

Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що датуються 70-ми роками XVII ст.: анонімному "Синопсисі",виданому вперше друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а до кінця XVIII ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та "Кройніці з літописців стародавніх"архімандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор помер 1677 р.). [35] Хроніку Софоновича видали друком Юрій Мицик і Володимир Кравченко аж у 1992 р.; у XVII–XVIII ст. ходила в численних списках-копіях, один з яких 1687 р. був навіть вивезений до Швеції, де зберігається донині (у XVIII ст. окремі розділи з цього списку були перекладені шведською мовою).

У передмові до "Кройніки" Софонович підкреслює, що його мета – простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка займає понад 60 % всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським) інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі минулого, запропонованої в 20-30-х роках XVII ст. інтелектуалами києво-могилянського кола. Історію Русі XIV–XVI ст. Софонович взагалі не вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено, навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам'ятали на великії царськії добродійства.