Михайло Горбовий: Гуцули у Визвольній боротьбі

У той вечір на душі у Наталки Бучель були гуцульські співанки… Не втерпів і Петро Арсенич з Нижнього Березова, села, що давно погуцулилось. А чарка горілки так розпалила його, що він проспівав з десяток гуцульських коломийок. І були вони чудові… У душі вставало сонце, хоч і сутінки вже вкрили Франківськ. Чи, як казали раніше, Станіслав. Саме сюди 17 липня 1904 р. зійшлися на січове свято барвисті й рішучі "Січі" з Покуття і Гуцульщини… Десь тут, центром Станіслава, ходили мої герої — засновник січового руху Кирило Трильовський, Юра Соломійчук-Юзенчук та Грицько Кушнірук із Жабйого, Дмитро Лукашук із Заболотова. Тільки сліди їхні залив асфальт…

Вранці ми вирушили у Верховинський район, до Верхнього Ясенова. Тут мало відбутися гуцульське свято "Полонинське літо-2008". Їхав у передчутті зустрічі зі святом. Так і сталося…

Нечасто відчуваєш у житті радість національного буття. Щастя якщо й випадає українцеві, то особисте чи родинне. А тут — свято національне.

Я опинився серед рідних людей, одягнених у князівські строї, красивих, усміхнених і гордих. І намагався зафіксувати цю хвилюючу мить на кінокамеру і фотоапарат, боячись щось пропустити. Які чудові пісні і танці! Яке багатство рухів, барв і візерунків! Це не примітивні московські "частушкі", не одноматіна "лєтка-єнка".

Друзі наполегливо кликали до столу, а я не хотів відриватись, не хотів позбавити себе щастя духовного єднання з верховинцями! Можна сказати, що 29 червня 2008 р. я остаточно закохався в Гуцульщину і гуцулів.

Запам'ятався Василь Максим'юк із с. Красника Верховинського району. Це був справжній гірський князь — і багатством одягу, і гордо-зичливою поставою. Переконаний, що він і на лицарський обладунок багатий! Такі люди цінують свободу, відтак і шанобливо ставляться до зброї, якою в разі небезпеки зможуть захистити себе, родину, рідне село…

Вже згодом, готуючи цю книгу, я прочитав уривки спогадів шотландки Мені Мюріел Дові, яка влітку 1890 року мандрувала Гуцульщиною. Описала вона і своє перебування в гуцульському Космачі у святковий день. Збираючись до церкви, шотландка одягла все, що вважала найкращим. Але як убого відчула вона себе, йдучи попри "сотні барвисто вдягнених селян". Зайшовши у гуцульський "квітник", вона "втратила рештки сміливості". "Які строї, які барви, яка зовнішність… які пози, які постаті, які голови!" — захоплювалася письменниця.

Вразив Мені Мюріел Дові й характер гуцулів — їхня схильність до філософських роздумів, непрактичність, непідприємливість, байдужість до багатства, "зручностей і світових вигод", органічне єднання з природою. Згадуючи гуцулів Микуличина, вона писала: "Селяни були найбільш інтелігентні з тих, яких будь-коли зустрічала". А побувала мандрівниця у багатьох країнах світу: в Англії, Німеччині, Франції, Австро-Угорщині, Таїланді, Малайзії, Єгипті, Судані, Румунії, Болгарії, Туреччині, Росії, Індії, США. Мандрувала і Кавказом. Було з ким порівняти гуцулів… Описуючи жаб'ївських верховинців Сорюків, шотландка підкреслювала велику гідність, має статичність голови роду Дмитра та його дружини Варвари. "Це найкращі зразки людей, яких мені доводилося зустрічати".

Захоплення міс Мені Мюріел Дові передалось і її читачам. Роман "Дівчина у Карпатах" витримав дев'ять видань у Великобританії та США, був перекладений німецькою мовою. Про переклад українською ніхто не подбав і досі…

Гуцульщина нагадала мандрівниці її рідну Шотландію. Вона писала, що все в Карпатах здавалося їй "таким шотландським, що… сердце буквально палало любов'ю". Не знаю, чи стрівся письменниці гуцул, що грав на козі, яка майже ідентична шотландській волинці, а нам на святі у Верхньому Ясенові стрівся. Як і зичливий трембітар, і скрипаль з ясним обличчям. І всі вони заграли для мене — і на трембіті, і на скрипці, і на козі! Чисті обличчя цих митців, гідність, самопошана і врівноваженість, пряма постава, багаті взори одягу розривали моє серце від радості національного буття.

Зустрів я в Ясенові й дивовижну дівчину, в голубих очах якої було стільки чистоти, суму і самотності, що досі не можу вибачити собі, що нічого про неї не дізнався — ні імені, ні села, звідки вона, ні номера телефону… Чоловік, який наважився стати поруч з такою дівчиною, мусив би ставати лицарем.

На жаль, Роман Пастух весь час смикав мене, закликаючи їхати далі. Він, автор книги про Івана Франка, хотів встигнути до музею Каменяра у Криворівні, бо музей міг зачинитися для відвідувачів. Але ж було тільки по обіді… Я й досі сердитий на Романа, який не дав мені допити чашу радості.

Читать дальше