Олена РУСИНА: Україна під татарами і Литвою

/14/Доба, якій присвячено дану книжку, складається з двох періодів, умовно званих "татарським" і "литовським". У ті часи історичне життя на теренах України [1] Варто наголосити, що використання термінів "Україна" , "український" у контексті XIII–XVI ст. є суто умовним: загальновідомо, що тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як "руське". Тож уповні правомірними та коректними для означення цих територій є терміни "Південна Русь" і "Південно-Західна Русь", хоч і вони цілком конвенційні. Що ж до наявного у синхронних джерелах слова "українний", то впродовж окресленого періоду воно зберігало своє первинне значення – "окраїнний", не маючи етнічного забарвлення (докладніше про це йтиметься в § 2 розділу тринадцятого). еволюціонувало під впливом зовнішніх чинників – монгольського завоювання та литовської експансії. Внаслідок першого сформувався режим залежності українських земель від Золотої Орди, другий призвів до включення більшості з них до складу Великого князівства Литовського – поліетнічної держави, що постала на руїнах Київської Русі. Втім, між цими двома періодами немає чіткої межі. Просування литовців на українські обшири відбувалося за умов збереження їхнього підданства Орді, а скасування цієї залежності не призвело до усунення "татарського фактора": Кримське ханство, один із уламків Золотої Орди, й надалі визначало демографічні та суспіпьно-економічні процеси в окресленому регіоні.

Загалом обидва ці періоди охоплювали понад триста років – від Батиєвої навали (1239–1241 рр.) до Люблінського сейму (1569 р.), за рішеннями якого українські землі ввійшли до складу Польської Корони, котра тоді ж об'єдналася з Великим князівством Литовським у Річ Посполиту (акт, знаний як Люблінська унія). [2] На час укладення цієї унії до складу Польщі вже входили Галичина та Західне Поділля; після 1569 р. поза межами Речі Посполитої залишилася Сіверщина, захоплена Московською державою у 1500 р. Отже, зрозуміло, що ця узвичаєна хронологічна межа має умовний характер. Ці три століття нерідко звуть "темними віками" вітчизняної історії. Це визначення є особливо доречним щодо кінця XIII – другої третини /15/XIV ст., оскільки події, котрі відбувались у той період, подеколи практично не піддаються реконструкції, хоча саме тоді, за словами М. Грушевського "пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів". Це, власне, й становить один із парадоксів тієї доби, про яку ми знаємо значно менше, ніж про давніші, давньоруські часи.

Що ж до XV–XVI ст., то вони здебільшого розглядаються як малозначущі чи, за визначенням М. Грушевського, "переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI в.". Й справді, тогочасне "тихе і малозамітне життя української суспільності" блякне на тлі бурхливих подій кінця XVI–XVII ст. Однак саме його неквапний поступ зрештою, обернувся тим вибухом суспільної енергії, що стався на зламі XVI–XVII ст., і тими революційними зрушеннями, які кардинально змінили перебіг вітчизняної історії.

Утім, не варто впадати в іншу крайність і розглядати литовську добу лише у відблисках Хмельниччини, з погляду суперечностей, продукованих суспільною практикою пізніших часів. На подібну екстраполяцію подеколи хибували історики XIX ст., змальовуючи Велике князівство Литовське як "протиприродне сполучення різнородних елементів, нежиттєздатне утворення, що його роздирали соціальні й національно-конфесійні суперечності та яке врешті з кінця XIVст., з часів унії з Польщею, ступило на шлях занепаду й загибелі" (М. Кром).

Зрештою, науковці відмовились від умоглядних схем і пошуку антагоністичних національних "начал" (чи навіть "партій") у XIV–XV ст. Подоланню цих хибних тенденцій сприяло розгортання конкретно-історичних досліджень на основі ґрунтовного вивчення всього масиву синхронних джерел. Праці, що постали на зламі XIX–XX ст., заклали підвалини сучасної литуаністики. На жаль, за радянських часів цю історіографічну традицію було, по суті, перервано; не дивно, що й у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні учасники, залежно від поточної кон'юнктури, знеславлювались чи міфологізовувались. Цілком очевидно, що появу нових міфологем здатна унеможливити лише активізація литуаністичних студій; сприяти поглибленню відповідного наукового інтересу й покликана наша книжка. /16/