Олена РУСИНА - Україна під татарами і Литвою

І справді, в долі київського княжіння відбились тенденції, котрі заявили про себе ще в домонгольські часи. У переддень Батиєвої навали, в першій третині XIII ст., Київ продовжував відігравати роль політичного центру всієї Русі. Навіть визнаючи факт його перетворення в той час із "реальної столиці" Давньоруської держави на "символ історичної та загальноруської єдності", тобто зміщення його політичної гегемонії в область традиції, слід враховувати специфіку середньовічного мислення (в тому числі й мислення політичного) як за самою своєю природою традиційного, орієнтованого на історичне минуле та звичаї предків. Через це, навіть втрачаючи реальне значення, Київ і далі побутував як домінанта політичної свідомості й активно формував поведінкові стереотипи, насамперед, прагнення до здобуття київського столу, на який представники всіх розгалужень роду Рюриковичів мали формально рівні права. /28/

За умов політичної нестабільності 1230-х років зміни князів тут відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Володимир Рюрикович (1223–1235 рр.) був зміщений Ізяславом Мстиславичем, котрий завдав йому поразки у битві під Торчеськом (1235 р.); того ж року Володимиру вдалося повернути собі Київ, але в 1236 р. "придє Ярослав Суздальский и взя Києв под Володимєром; нє мога єго дєржати, идє паки к Суздалю; и взя под ним Михаил(Всеволодич – авт.) ". Останній залишив Київ "пєрєд татары"– на звістку про наближення загонів Менгу-хана (1239 р.). Спорожнілий великокняжий стіл зайняв Ростислав Мстиславич, проте невдовзі був схоплений Данилом Галицьким, який, оволодівши містом, посадив тут тисяцького Дмитра ( "…вдасть Києв в руцє Дмитрови обдєржати противу иноплємєнных язык, бєзбожных татаров"). По якімсь часі Данило, порадившись із своїм братом Васильком, "обєщал Києв Михаилови", але той "за страх татарский нє смєл ити к Києву".

Михайло не наважився зайняти київський стіл і після того, як монголи, сплюндрувавши Південно-Західну Русь, рушили далі в Європу: недовго поживши "под Києвом во Островє", він "бєжє в Угры". Тим часом Ярослав Всеволодич, побувавши у ставці Батия, був визнаний останнім "старєй всєм князєм в руском языцє"(1243 р.), що, за традицією, означало володіння Києвом.

Щоправда, сам Ярослав виступає в тогочасних джерелах як суздальський князь, [8] Власне, з 1239 р. (від загибелі Юрія Всеволодича у битві на р. Сіть) Ярослав Всеволодич резидував у Володимирі – стольному місті Суздальської землі, князювання в якому з часів Всеволода Юрійовича було поєднане із родовим старшинством серед місцевих князів. однак добре відомо, що в 1245 р., під час подорожі Данила Галицького до Орди, в Києві сидів намісник Ярослава – боярин Дмитро Єйкович.

На тому ґрунті, що в літописному повідомленні про Данилову мандрівку фігурує тільки ім'я тогочасного київського князя – Ярослав – виникла гіпотеза, що Дмитро Єйкович був намісником галицько-волинського князя Ярослава Інгваровича, котрий отримав Київ від Данила. Автор цієї гіпотези Д. Зубрицький покликався на літописну згадку про Данила як князя, "обладавша Рускою зємлєю, Києвом и Володимєром, и Галичєм". Цю думку розкритикував М. Дашкевич, слушно відзначивши, що передання Києва по смерті Ярослава Всеволодича його синові Олександру Ярославичу унеможливлює таку ідентифікацію. В цьому його підтримав М. Грушевський, зауваживши, що "Ярослав Інгварович міг би держати Київ тільки з руки Данила /29/ чи за його дозволом, але літописець, оповідаючи про гостини Данила в Києві, нічим не натякає, що тут він був ще в границях свого політичного впливу". Водночас він звернув увагу на те, що Карпіні, "двічі переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром (се його мабуть називає Карпіні тисяцьким), і з київськими боярами, не підозрював, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським". Відтак з'явився новий привід для сумнівів щодо ототожнення київського володаря Ярослава з Ярославом Всеволодичем. Ці сумніви посилює скопійований у XVIII ст. в Рязані "стародавній синодик", де поруч згадуються "Ярослав Всєволодич Владимєрской и княгиня єго Фєодосия"(третьою дружиною цього князя справді була дочка рязанського князя Ігоря Глібовича Феодосія) й абсолютно незрозумілі "Ярослав Києвской и княгиня єго Офимия".